Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Арсен.
Я повернувся додому ближче до вечора, повністю виснажений цією суботньою грою в хованки. Скинув піджак на крісло, послабив краватку й нарешті налив собі заспокійливого віскі. Усі думки досі крутилися навколо Вероніки. Те, як вона трималася на парі, її смілива відповідь і те, як вона тремтіла, коли я заправив пасмо волосся за її вухо в порожній аудиторії... Моя залізна витримка тріщала по швах. Мені терміново потрібно було переключити мізки.
Екран мого ноутбука на кухонному острові блимнув — увімкнувся груповий відеодзвінок. Хлопці вже були в мережі.
Я сів перед екраном, роблячи ковток із келиха. Давид сидів у своєму розкішному київському офісі, втомлено потираючи перенісся; Дан світився з роздягальні одеського стадіону, крутячи в руках свисток; а Любомир виходив на зв'язок зі свого кабінету в Івано-Франківську, залізобетонно розвалившись у масивному дерев'яному кріслі на тлі панорамного вікна, за яким гори вже затягувало сутінками.
— О, професор підтягнувся, — Дан хижо усміхнувся в камеру. — Ну що, Арсене, як пройшла суботня пара? Твій «тонкий лід» не розтанув прямо під кафедрою?
— Майже, — чесно зізнався я, криво посміхнувшись. — Вона ночувала в мене.
Давид миттєво підняв голову від своїх паперів, примруживши очі, Дан аж присвиснув, а Любомир ледь не похлинувся своїм міцним карпатським чаєм.
— Стій, брат, ти ж казав, що тримаєш дистанцію! — одесит подався вперед, мало не втикаючись носом у камеру.
— Вона вчора промокла до нитки під зливою, втратила контроль, панічна атака, — коротко перерахував я фактори її кризового стану, повертаючи собі тон професійного психолога. — Я привіз її до себе, відігрів, висушив речі. Нічого не було, хлопці. Вона спала у вітальні. Але вранці на парі мені довелося вмикати абсолютного тирана, щоб ніхто нічого не запідозрив. І це було пекло. Мені важко контролювати себе, коли вона поруч.
— Головне, що ти тримаєш її безпеку, — спокійно констатував Давид, затягуючись сигаретою. — Грай розумно. Ти її захисник, а не ворог.
— Видиш, Арсене, діло кажуть, — пробасив у мікрофон Любомир, суворо звівши брови. — Травмована дівчина — то не стіни будувати. Тут ніжність потрібна, най її грець.
— Та ладно вам, не душніть, — перебив Дан, і в його очах спалахнув якийсь дивний, нетиповий для нього азарт. — Слухайте, раз уже зайшла мова про дівчат... Я, здається, теж попав. Причому конкретно. Познайомився сьогодні тут в Одесі з однією красунею на стадіоні. Колишня спортсменка, легка атлетика. Фігура — вогонь, характер — кремінь, але в очах такий біль, що хочеться закрити її від усього світу. Короче, пацани, її звати Поліна Шевчук. Дивіться, яка мавка.
Дан повернув телефон екраном до камери ноутбука, показуючи нам фотографію з якоїсь місцевої спортивної бази.
Я глянув на екран і... ледь не похлинувся віскі. Серце пропустило удар, а в голові миттєво зашуміло. З фотографії на мене дивилася дівчина, яка обличчям була практично ідентичною копією моєї Вероніки! Ті самі великі, бездонні очі, той самий розріз губ, тільки волосся зібране у високий хвіст і погляд більш спортивний, різкий.
— Дане... — мій голос раптом став хрипким і дуже тихим. — Повтори, як її прізвище?
— Шевчук. Поліна Шевчук, — здивовано кліпнув Дан. — А що таке? Арсене, у тебе такий вираз обличчя, ніби ти привид побачив.
— Мою студентку звати Вероніка Шевчук, — вимовив я, дивлячись прямо на фото в його руці.
— Очманіти... — Дан застиг, його щелепа ледь помітно відвисла. — То ми що... підкатуємо до рідних сестер? Оце так поворот.
У цей момент на екрані пролунав глухий стукіт. Ми синхронно повернули голови до віконця Давида. Наш столичний бос, залізобетонний Давид Арманов, який ніколи в житті не втрачав контролю, зараз сидів, випустивши з пальців дорогу ручку. Його обличчя стало абсолютно блідим, а очі округлилися від шоку, коли він дивився на фотку в телефоні Дана.
— Давиде? Ти чого завис? — напружився я, відчуваючи, як інтуїція психолога сигналізує про вибух чергової матриці.
Давид повільно підніс руку до обличчя, важко видихаючи. Потім подивився на нас таким поглядом, ніби весь його бізнес-план щойно злетів під три чорти.
— Друзі... ви не повірите, — тихо, з кожним словом наче карбуючи метал, мовив Давид. — Але у мене в елітному клубі... з точно таким самим обличчям працює хореограф і танцівниця… найкраща в клубі. Тільки характер — суцільна пожежа. Вона підписана в контракті як Сніжана Шевчук.
В нашій онлайн-аудиторії запала така оглушлива, мертва тиша, що було чути, як у Дана в роздягальні капає вода з крану. Пазл, який ми навіть не намагалися збирати, раптом сам із шаленим тріском почав збиратися в одну картину.
Але тут збоку екрана пролунав важкий, глухий тріск пластику.
Ми всі троє вилупилися на віконце Любомира. Наш карпатський друг сидів із таким виразом обличчя, наче в його лісах щойно висадилися інопланетяни. Його величезна долоня так сильно стиснула залізну термочашку, що та враз зігнулася навпіл. Любомир дихав часто й важко, переводячи дикий, ошелешений погляд із Дана на Давида, а потім на мене.
— Чуєте-но, хлопці... — раптом видавив із себе Любомир, і його оксамитовий діалект став сиплим, як гірський обвал. — То що то ся робить? Якийсь суцільний збій системи... Я тусок сьогодні зранку... у себе в Франківську, прямо біля ратуші, зустрів дівчину. Вона стояла з купою коробок, плакала, з колишнім по телефону сварилася. Тендітна така, ніжна, як мавка, тримала в руках професійну камеру й пензлі. Я мусив підійти, захистити її від того крику в слухавці, допоміг речі до мансарди занести...
Любомир замовк, важко ковтнув повітря й тицьнув пальцем прямо в екран, де Дан досі тримав фото Поліни.
— Дане, нахили ближче ту фотку! Матір Божа... Та це ж ВОНА! Обличчя — один в один! Тільки погляд м'який-м'який і пучок на голові недбалий. Я ще запитав, як її звати, бо вона наче не тутешня. Вона сказала: Ксенія Шевчук. Художниця. Щойно розлучилася й переїхала в сусідню мансарду від мого будинка.
Ось тепер тиша в ефірі стала не просто оглушливою — вона просто вибухнула. Чотири віконця. Чотири міста України. І чотири абсолютно однакові сестри-близнючки.
— Мати рідна... — першим прохрипів Дан, важко зачесавши волосся назад. — Так їх не три. Їх чотири. Чотири близнючки.
— Чотири краплі… Що ж сталося, що вони в різних містах живуть? — тихо запитав я, — у твоєї Поліни очі такі ж як і у Вероніки. Сумні. Видно, навіть коли вона усміхається.
— Ну що ж, хлопці, — Давид повільно повернув собі свій звичний, залізобетонно виверенний вираз обличчя, але в його очах спалахнув небезпечний, хижий вогонь столичного стратега. Він підняв свій келих до екрану, дивлячись на кожного з нас. — Схоже, наш спокійний холостяцький сезон офіційно закритий. Чотири сестри Шевчук вирішили перевернути життя нашої четвірки догори дриґом. Пропоную тримати зв'язок. Бо цей тонкий лід тепер став нашою спільною передовою.
— Най буде так, — суворо пробасив Любомир, піднімаючи свій зім'ятий кухоль. — Своїх мавок ми в образу нікому не дамо.
Ми з Даном мовчки підняли свої келихи до камер, скріплюючи це нове, божевільне чоловіче братерство. Я дивився на чорний екран ноутбука після завершення дзвінка й чітко розумів: тепер це не просто моя особиста історія з викладацькою субординацією у Львові. Це початок масштабної битви. І ми зробимо все, щоб кожна з цих чотирьох дівчат нарешті почувалася в абсолютній безпеці, навіть якщо заради цього нам доведеться оголосити війну всьому світу.
