Спочатку:
На сторінку книги
Світі
«Чому саме вона?»
Це запитання я знаходжу серед коментарів, поки їду в ліфті. Ця симпатична дівчина-блогер з ідеально зовнішністю має на увазі мене. А ще вона добряче змушує задуматись над відповіддю.
Бо вона моя Цукерочка? Бо я кохаю її понад життя? Бо гарна? Ні, Алекс так не відповів би. Так і вертаюсь назад на студію, задуманою та похмурою. Що за робота така? Навіть не пояснили, що та як.
В кімнаті окрім Алекса та Яськи тепер сидить (на моєму дивані) Остап і ще один хлопець, який поряд з комп'ютером. Здогадуюсь, що це Ілля.
–Тримайте, – ставлю їжу на невеличкий скляний столик. Настрій у чоловіків стрибає вверх. Вони налітають на їжу, мало не штовхаючи одне одного. Звісно, що їм для щастя ще потрібно? Їжа, ну і хіба що...
–А ти? – питає Алекс, перебиваючи мої думки, які повзуть не туди. Відкушує величезний шматок бургера та глядить на мене.
–А я вже, – віддаю йому картку з чеком та усміхаюся. Співак дивиться на мене прискіпливо, звузивши очі, та намагається розгледіти на моєму обличчі... Що? Брехню? Бере в руки чек, сідає поряд з Остапом і вивчає маленький папірець. Поки він перераховує скільки бургерів є в наявності, до мене повільно доходить, що...
–Світі, скажи, що ти просто соромишся, а не купувала собі їжу окремо...
Помічаю в його гарних очах докір, що неприємно, наче якоюсь кислотою роз'їдає серце. Думаю, що відповісти, затамувавши подих. Мозок аж кипить від надто активної роботи. Стою, панікую та намагаюся вигадати хоч якесь оправдання. Зиркаю на Остапа, він прикриває обличчя рукою, витягнувши один палець вперед та активно ним жестикулює. Чи означає це, що я маю обрати перший варіант?
–Я...я не купувала... – Остап, Іван та Ілля занадто театрально зітхають, здається, з полегшенням, проте Алекс все ще дивиться на мене, ніби хоче просвердлити суворими, проте гарними очима. – Окремо...
–Тоді їж, – встає та суне мені в руки нерозпакований бургер, найбільший.
Дивлюсь на цього гіганта і розумію, що найближчим часом помру від переїдання. Сідаю на вільне місце між хлопцями та повільно жую. Відчуття, ніби всі за мною спостерігають. А тіло аж вібрує, воно, мов на голках, адже Алекс так близько...
–У нього пунктик такий, – шепоче мені Остап не так вже й тихо, – якщо в компанії є дівчина, то вона нізащо не повинна платити за будь-що...
–Я все ще тут і дуже добре чую тебе, Остапе!
–Ну, пардон, має ж хтось їй пояснити твої заморочки.
Алекс сердито зітхає, проте мовчить.
–Смачно, але я б не відмовився від тарілки борщу, – каже Іван, потираючи своє невелике черевце, а потім питає, хитро примружившись: – Світі, ти вмієш готувати борщ?
–Хіба що суп з кісток одруженого спідничника, – огризаюся до неприємного чоловіка.
Всі заливаються реготом, навіть Яська. Остап присвистує, стукаючи себе долонею по коліні. Переводжу погляд на Алекса – сміється. Милуюсь ним, його дзвінким сміхом, розглядаю профіль, такий ідеальний, що хоч картини пиши. Тепер і самій хочеться усміхатись. Ех, красеню, чому ти так мене вабиш, маниш, притягуєш до себе, мов магнітом?
Дістаю смартфон Алекса, щоб перемкнутись на щось інше. Там досі відкрите оте «Чому саме вона?»
–На, – віддаю телефон хазяїну, – це запитання мені не під силу.
–Не обов'язково відповідати на всі, – відповідає, дивлячись на мене, і лиш тільки після того читає.
–Я подумала, що на це обов'язково варто відповісти, – усміхаюся, коли його пальці завмирають над екраном.
–Потім відповім, – каже тихо та кладе телефон до кишені.
Настрій хлопця раптово згасає. Як і мій...
–Я так розумію, що мені можна йти? – запитую з надією.
–Хочеш? – брови хлопця сходяться докупи, утворюючи мало не суцільну лінію. Поміж них з'являється зморшка.
–Не знаю, мабуть, ні. Просто навчання...
Не хочеться зізнаватись, що дивилася б на нього годинами. Але ж клятий залік...
–Гаразд, розумію, – киває, стиснувши губи. – Викликати тобі таксі?
–Ні, ще ж не надто пізно. Тут метро неподалік, – усміхаюся, щоб підбадьорити хлопця.
–Окей, тоді мамі привіт, – кутики губ ледь-ледь повзуть вгору, а в очах застигає печаль. Не хоче, щоб я йшла? Але відпускає, на превеликий жаль...
–Неодмінно передам! – відповідаю вже з порогу. – Хлопці, бувайте!
–Бувай, Світі! – кажуть вони мало не хором, не відриваючись від своїх справ.
Алекс мовчить, тільки проводжає невтішним поглядом, мов назавжди.
Тільки через півтори години я опиняюся вдома та миттю падаю на ліжко обличчям вниз. Я не втомлена, ні. Просто морально виснажена і все.
Дістаю телефон та, зручно вмостившись, відкриваю перш за все повідомлення від Каті. Воно лиш одне, ще зо два десятки видалено.
«Гаразд, ти права. Я прошу вибачення, Світі. Все ж таки ми, як рідні. Але більше не змушуй мене обирати між тобою і Ярославом.»
«Я й не змушую. Але й прошу, щоб він не силував тебе обирати між нами двома...»
«Гаразд, я побалакаю з ним. Як нова робота?»
«Приходь, побазікаємо. Запрошую тебе на чай=)»
Катя приходить з новинами.
–Подивись інстаграм, – каже з усмішкою.
«Сьогодні ви запитали у мене, чому саме вона? Не знаю, що відповісти. Хіба почуття обирають? Моя відповідь вам – бо моє завмирає тільки тоді, коли поряд вона.»
