Спочатку:
На сторінку книги
Прокляття Ліліт… Прокляття, прокляття, прокляття!
Кіріган лежить на боці біля кромки води, окуляри перекосилися, одна дужка вп’ялася в глину. Двоє вже тримають його за плечі, третій заламує руки назад, четвертий затягує мотузку на зап’ястках, п’ятий нишпорить по кишенях із такою хазяйновитою впевненістю, ніби у вихідні займається пограбуванням могил.
І тут я розумію, що підстраховка — підстраховкою, але й я не безсмертна. Їх п’ятеро. П’ЯТЕРО! І це лише ті, кого я бачу.
Мозок дуже чітко рахує: я — одна. У мене є демонічні чари, але це не здібності того рівня, щоб «підсмажити п’ятьох і ще встигнути красиво кинути дотеп». Я не Грей Асаріон. Я навіть у своїй академії ніколи не була найкращою. Я всього лише демонеса-невдаха, яка вміє вляпуватися в халепи й інколи з них виповзати.
Я притискаюся спиною до дерева. Дихаю тихо, крізь зуби. Усередині все рветься: вийди, вдар, рятуй. А поверх цього все ще шипить розум: вийдеш — ляжеш поруч. І тоді ви вже обидва — «ще один».
— Живий? — кидає хтось над Кіріганом.
— Живий, — відповідає інший. — Доза нормальна. Прокинеться. Потім.
Потім — слово, від якого в мене холонуть пальці. Вони не перерізають йому горло. Не добивають. Значить, він їм потрібен. Значить, час є. Мало. Але є.
Я дивлюся, як вони піднімають його. Не обережно, а як мішок. Голова безвольно бовтається, кучері липнуть до скроні. Його вже зв’язують по-справжньому: руки, ноги, зверху ще мотузка через груди. І тягнуть до човна. Човен плаский, темний, захований у очереті. Ще один стоїть далі, біля вигину.
Мене нудить від злості й безсилля.
— Давай швидше, — підганяє один. — До зміни патруля недовго лишилося. У цій частині лісу постійно ходять вершники.
— Встигнемо, — ліниво відповідає інший і спльовує у воду.
Вони вантажать Кірігана в човен. Не викидають у воду зараз — значить, він їм справді потрібен живим. Або вб’ють пізніше, коли будуть далеко.
Я стискаю кулаки так сильно, що нігті впиваються в долоні. Біль допомагає не зірватися. Час виконати наказ Кірігана, який я спочатку проігнорувала. Виходу немає.
Грей. Мені потрібен Грей. Просто зараз.
Я відступаю назад по м’якій землі, крок за кроком, не ламаючи гілок. І лише коли голоси стають трохи глухішими, розвертаюся й біжу. Не стежкою — я ж не зовсім дурна. Паралельно, крізь кущі, по багнюці, по корінню. Ліс чіпляється за одяг, ніби теж хоче втримати мене тут, серед смертоносних контрабандистів.
Я біжу й у голові повторюю, як закляття: Грей. Ірен. Патруль. Дракони. Ред.
Кіріган… тримайся.
Ще трохи — і я бачу просвіт між деревами. Там починається втоптана стежка, там спокійніше й людніше, там я вискочу до академії, там…
Я роблю крок — і зупиняюся так різко, що ледь не падаю. Бо з туману між стовбурами виходять троє. Троє чоловіків у темному, дешевому одязі, без знаків академії. В одного в руці короткий арбалет. У другого — ніж. Третій просто усміхається, ніби ми знайомі.
Вони стають півколом, перекриваючи стежку.
— Ну от, — каже той, що усміхається. Спокійно. — Що, по допомогу бігти надумала?
Я повільно видихаю.
Останній Пеплогриз.
Я відступаю на півкроку — і розумію: ззаду вже хтось стоїть. Ще один.
Той, що з арбалетом, трохи підіймає зброю в загрозі.
— Не смикайся, дівчинко, — каже він. — Ми не хочемо псувати тобі обличчя. Воно… симпатичне.
У мене все стає дибки. Кров закипає. Це вже не страх, а злість. Голодна, гаряча, демонічна. Я розправляю плечі. Як завжди. Раз відступати нікуди, то…
— Привіт, — кажу рівно, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Четверо на одну студентку? Ого. Серйозний у вас страх перед освітою…
Той, що усміхається, робить крок ближче.
— Зараз поставимо тобі «незалік». Назавжди.
