Спочатку:
На сторінку книги
Переступивши поріг вони з Білкою, відразу відчули подих свята. Запах випічки в перемішку з м'ясними та салатними духм'яностями, розпливався по домівці. Новорічні гірлянди розвішані по вікнах й святково вбрана ялинка. Стіл уже стояв посеред зали, щоб сидячи за ним було добре видно телевізор. Його, звісно, в новорічну ніч мало хто дивився та традиція є традиція. Треба ж виступ президента не пропустити.
Єва спустила з рук Білку. Та забувши, що вона хотіла спати, мигцем побігла обдивлятися нове володіння. Дівчина зайшла на кухню. Звісно мати була там. Щось різала, щось мішала, щось перегортало на пательні яка шкварчала так, ніби сперечалась із чайником, хто голосніше.
- Мамо привіт. – дівчина підбігла до неї негайно та обійняла.
- Доню! – жінка чмокнула її в щоку, розвернувшись. – Ти довго. Вже виглядаю тебе, виглядаю. Ти одна?
- Не зовсім.
Жінка з цікавістю подивилась на дівчину.
В цей момент, розшукуючи свою хазяйку, до кухні забігла мала непосидючка. Вона побачила новий об'єкт для обожнювання. І як традиційно вона робить, підбігла до матері Єви, та почала стрибати, намагаючись облізати її.
- А це що за миша? – здивовано дивилася на цуценя жінка.
- Це моя нова подружка – здвинув плечима проговорила Єва. Та вже схлипуючи добавила – Та нове любляче серце, якому я не байдужа.
Вона закрила лице руками. Сльози, які, казалось, уже всі вилилися з нею, знову закапали з очей, оголяючи душу.
- Дівчинко моя – мати обійнявши її своєю рукою та повимикавши на плиті каструлі з пательнею, повела дівчину в кімнату й посадила на диван.
Білка, скориставшись моментом, що на неї ніхто не звертає уваги, зробила невелику калюжку біля порогу та видряпавшись на диван , вовтузилась, вирішуючи кому надати перевагу та вмоститись на колина.
- Та ляж ти вже непосидючка. – не витримала жінка та прикрикнула на собаку, продовжуючи обіймати доньку.
Білка не довго думаючи, перебралась на колина до Єви. Вложила мордочку, кумедно поводячи довгими вухами.
- Ти диви, – здивувалася жінка - яке воно грамотне.
Єва посміхнулась крізь сльози.
- Не плач дитино. – мати погладила її по поникшій голові – Розповідай. Коли вибалакаєшся на душі легше стане. Батько з Мухтаром в контору пішов. Години через дві тільки буде. Тож нам нікого не завадить. – вона покосилась на собаку. – Якщо тільки твоя миша, вошколупитись перестане.
Єва знову мимоволі посміхнулась погладжуючи собаку.
Розповідати про те, що сталося було важко. Душила образа та незрозуміла.
- Я не знаю, як мені далі жити – схлипуючи завершила свою розповідь дівчини.
Мати пригорнула її до себе, не зважаючи на незадоволене пописування хвостика. Яку при цьому потривожили.
- Нічого. Все минеться – тихо сказала жінка ніжно погладжуючи дівчину. – Це зараз твоє серденько болить. А прийде час ти ще тій своїй підрузі дякувати будеш, що прибралась з твого життя та того телюха з собою прихопила. Не переймайся. Ти в мене він яка вродлива. В дівках точно не засидишся. Очі - як у мавки лісової, зелені, чаклунські. Великі як два озера лісових. Ой, як затягнути вони у вір почуттів, не виберешся. Ще не одну парубок голову втратить.
- Один уже втратив. – витираючи сльози рукавом сказала Єва
- Бо дурний – підбадьорливо посміхнулась мати. Вона трохи пошкодила голос – Пам'ятаєш як бабуня казала? « Не журися за тим хто пішов, значить він не твоя доля»
Єва витерла ніс.
Скрипнули вхідні двері. Почувся голос тата з порога.
- О! та в нас вже гості на порозі.
Єва похапцем, почала витирати обличчя. Хоч, заплакані очі, приховати все одно, не встигла.
Батько широким кроком зайшов у кімнату навіть не знявши кожуха. Він завжди його одягав, коли ходив десь по роботі в ліс. Батьків вірний супутник, велика вівчарка Мухтар влігся біля порогу, лінійно помахуючи хвостом. Хоч у нього була тепла будка та великий вольєр у дворі, зимою, йому дозволяли заходити до хати грітись.
Єва підійшла до батька та обняла його притулившись до колючої щоки.
