Раді Вас бачити!

15 вересня. Понеділок.

Ранок у школі почався не з дзвінка.

А з повідомлень.

Телефон Аделіни буквально розривався від сповіщень ще з сьомої ранку. Instagram, TikTok, чати класу, особисті повідомлення — усе миготіло без зупину.

Вона сонно перевернулась у ліжку, взяла телефон і ледь не впустила його собі на обличчя.

— Господи…

На їхньому фото з Максом уже було майже три тисячі лайків.

Коментарі сипались один за одним:

«Вони як головні герої серіалу.»

«Орлов, ти де таку красиву дівчину знайшов?»

«ЯК ВІН НА НЕЇ ДИВИТЬСЯ ????»

«Тепер я теж хочу кохання.»

Аделіна сховала обличчя в подушку й тихо застогнала.

— Мамо, я більше не вийду з дому…

— Вийдеш, — спокійно сказала Оксана з кухні. — Бо в тебе контрольна з алгебри.

— Мам, ну ти жорстока.

— Життя жорстоке.

Аделіна все ж змусила себе встати. Волосся ще трохи хвилями спадало на плечі після вчорашнього вечора, а на губах сама з’являлась усмішка, коли вона згадувала той поцілунок.

Перший.

Справжній.

Її телефон знову завібрував.

Макс.

Серце одразу застукало швидше.

«Ти вже прокинулась чи ще ховаєшся від світу?»

Вона закусила губу й швидко надрукувала:

«Думаю змінить ім’я й переїхати в Польщу після вчорашнього.»

Відповідь прилетіла майже одразу.

«Пізно. Тепер уся школа знає, що ти моя.»

І от після цього повідомлення Аделіна реально перестала нормально дихати.

— АДЕЛІНО! — крикнув тато з коридору. — Якщо ти зараз не вийдеш, я сам прочитаю вголос усі ваші коментарі!

— НЕ ТРЕБА!

Вона вилетіла з кімнати кулею.

Тато стояв у коридорі з її телефоном у руках і ледь стримував сміх.

— Ооо, дивись: «Я б теж таку принцесу на мотоциклі катав».

— ТАТУ!

— А ось це мені подобається… «Орлов дивиться на неї так, ніби це остання людина у світі».

Оксана вже сміялась біля кухонного столу.

— Денисе, залиш дитину в спокої.

— Та я ж підтримую романтику!

Аделіна вихопила телефон і сховала обличчя долонями.

— Я більше ніколи нічого не виставлю.

— Виставиш, — одразу сказав тато. — Бо закохані люди — це стихія. Вас не зупинити.

І чомусь після цих слів вона тільки сильніше усміхнулась.

Школа гуділа.

Серйозно.

Коли Аделіна зайшла в коридор, їй здалося, що навіть молодші класи вже бачили їхнє фото.

— О, дивіться, зірка TikTok прийшла! — крикнув хтось із хлопців.

— Аделіно, де Макс? — засміялась якась дівчина з паралелі.

— Ви тепер офіційно пара?

Вона ледве дійшла до свого кабінету живою.

Марта й Аліса вже чекали її біля дверей.

— Ну що, міс популярність? — одразу почала Марта.

— Я хочу померти.

— Зате красиво, — фиркнула Аліса.

І саме в цей момент у кінці коридору з’явився Макс.

У чорному худі.

Трохи сонний.

З розтріпаним волоссям.

І коли він побачив Аделіну…

У нього на обличчі з’явилась та сама усмішка.

Тиха.

Справжня.

Тільки для неї.

Усі навколо ніби одразу стихли.

Макс повільно підійшов ближче.

— Привіт, кралю.

— Максе, не починай…

— А що? Мені подобається, як ти червонієш.

— Я тебе зараз вб’ю.

— Брехня. Ти мене вчора цілувала.

Аліса десь позаду почала задихатись від сміху.

Марта вже трималась за стіну.

А Аделіна дивилась на нього й розуміла тільки одне:

Вона пропала.

Остаточно.

Коридори школи сьогодні нагадували не звичайний понеділок, а якийсь показ мод для старшокласників. Усі озирались одне на одного, обговорювали образи й фотографувались біля великих вікон, де ранкове світло красиво падало на підлогу.

Марта, як завжди, виглядала так, ніби щойно зійшла з Pinterest-дошки “cool girl”. Вільна біла сорочка трохи вибивалась із-під стильного чорного жилета з білими смужками, коротка спідниця в складку відкривала довгі ноги, а краватка додавала їй цього фірмового “мені байдуже, але я все одно найгарніша тут” настрою. Масивні білі кросівки завершували образ ідеально.

— Марто, ти виглядаєш так, ніби зараз або підеш на урок, або розіб’єш комусь серце, — фиркнула Аліса.

— Чому “або”? — самовпевнено підняла брову Марта.

Аліса сьогодні теж була просто вау. Її біла сорочка й чорний жилет виглядали стримано лише на перший погляд. Насправді весь образ кричав про її характер. Металевий ланцюг на спідниці тихо дзенькав при кожному кроці, широкий ремінь із люверсами робив її схожою на героїню рок-гурту, а погляд був такий, ніби вона могла послати людину одним підняттям брови.

— Ну що? — Аліса покрутилась перед дзеркалом у телефоні. — Виглядаю як проблема?

— Ні, — сказала Марта. — Як причина чужої психологічної травми.

Дівчата засміялись.

А потім у коридор зайшла Аделіна.

І вони реально замовкли.

— Господи… — прошепотіла Марта.

Світло-блакитна спідниця-шорти красиво рухалась під час ходьби, великий бант на талії робив її схожою на подарунок із романтичного фільму, а корсетний топ із прозорими рукавами виглядав настільки ніжно, що Аделіна справді нагадувала сучасну принцесу.

— Адель… — Аліса приклала руку до серця. — Макс сьогодні помре.

— Не говоріть дурниць, — нервово засміялась вона, поправляючи золотий ланцюжок на шиї.

— Та ні, ми серйозно, — Марта подивилась на неї. — Ти сьогодні небезпечна.

І ніби спеціально в цей момент у кінці коридору з’явились хлопці.

Першим ішов Ден.

І школа реально зависла.

Темно-червоний жилет у смужку ідеально сидів по фігурі, чорна сорочка робила його старшим, а рукавички додавали якоїсь дивної містичної харизми. Він виглядав як суміш детектива, вампіра і хлопця, через якого дівчата пишуть “mommy issues” у TikTok.

— Огооо, — протягнула Марта. — Денис вирішив стати небезпечним.

— Я завжди був небезпечним, — самовдоволено сказав він. — Просто тепер ще й красивий.

— Сам себе не похвалиш…

— Ніхто не похвалить, знаю.

Позаду нього з’явився Артем.

У чорній футболці, шкірянці й темних джинсах він виглядав настільки по-бунтарськи, що навіть одинадцятикласниці з молодших класів почали озиратись. Ланцюг із хрестом хитався на грудях, важкі черевики глухо били по підлозі.

Аліса повільно підняла брови.

— Артем…

— Що?

— Ти виглядаєш як хлопець, через якого дівчата кидають хороших хлопців.

— Це комплімент?

— Це проблема.

І останнім зайшов Макс.

Він реально підлаштувався під стиль друзів.

Чорні широкі штани, темне худі без зайвих написів, срібний ланцюг на шиї й чорна шкіряна куртка поверх. Волосся трохи розтріпане, руки в кишенях.

Але проблема була не в одязі.

Проблема була в тому, як він дивився на Аделіну.

Бо щойно він її побачив…

Він просто зупинився.

— Та ну нахрін, — тихо сказав Ден. — Орлов помер.

Макс навіть не почув.

Його погляд ковзнув по її рукавах, банту на талії, відкритих ключицях…

І він нервово видихнув.

— Аделіно…

Вона одразу почервоніла.

— Що?

— Ти… — він провів рукою по волоссю й тихо засміявся від безсилля. — Я тепер не переживу уроки.

Марта схопила Алісу за руку.

— ВСЕ. Я ОБОЖНЮЮ ЇХ.

А Ден театрально витер невидиму сльозу.

— Любов убиває людей прямо в коридорах школи… продовження розділу 11 перевір граматику вичитай авторський стиль людські емоції збережи

— Любов убиває людей прямо в коридорах школи… — театрально зітхнув Ден, прикладаючи руку до грудей. — Запишіть час смерті Максима Орлова: п’ятнадцять хвилин до першого уроку.

— Стули пельку, Дене, — не обертаючись, буркнув Макс, хоча вуха у нього помітно порозовіли.

Він нарешті зробив кілька кроків уперед, скорочуючи відстань між ними. Коридор навколо все ще жив своїм життям — хтось сміявся, хтось повторював конспекти, але для них двох увесь цей шум став просто фоном. Макс зупинився так близько, що Аделіна відчула легкий аромат його парфумів — суміш чогось свіжого, цитрусового і ледь помітного запаху шкіряної куртки.

— Привіт, — тихо сказав він, і його голос прозвучав набагато м'якше, ніж секунду тому, коли він огризався на Дена.

— Привіт, — Аделіна заправила пасмо волосся за вухо, відчайдушно намагаючись втихомирити серце, яке буквально вилітало з грудей. — Ти… ну, ти теж непогано виглядаєш.

Артем ззаду голосно фиркнув:

— Непогано? Дівчино, він пів години перед дзеркалом крутився, вибирав, який ланцюг надіти, щоб тобі сподобатися!

— Артеме, завали, — Макс різко розвернувся до друга, кинувши на нього такий погляд, ніби справді збирався придушити його прямо біля кабінету алгебри.

Альса й Марта вже відверто підхикували, перезираючись між собою. Весь цей шкільний ранок, який починався з паніки через тисячі лайків та коментарів під їхнім спільним фото, раптом став неймовірно легким. Усі ці чужі погляди, шепіт за спиною — усе втратило значення. Був тільки він, його розтріпане волосся, ця його чорна куртка і тепла, трохи збентежена усмішка.

— Ходімо в клас? — Макс кивнув у бік дверей кабінету, звідки вже чувся голос учителя. — Поки Ден не придумав ще якусь епітафію для мене.

— Ходімо, — посміхнулася Аделіна.

Вона зробила крок вперед, і в цей момент Макс абсолютно природно, ніби робив це все життя, опустив руку й переплів свої пальці з її пальцями. Його долоня була великою і гарячою, а дотик — упевненим.

Аделіна на секунду затамувала подих. Вона кинула швидкий погляд на їхні з'єднані руки, а потім підняла очі на Макса. Він дивився прямо перед собою, намагаючись зберігати максимально незворушний вигляд «крутого хлопця», але кінчики його губ зрадницьки сіпалися вгору.

Коли вони разом переступили поріг класу, у кабінеті на мить стало тихо. Однокласники, які вже сиділи за партами, одразу втупилися на їхні руки. Хтось присвиснув, хтось зашепотівся, але Макс навіть бровою не повів. Він спокійно довів Аделіну до її парти, обережно випустив її долоню і тихо шепнув:

— Удачі на контрольній, принцесо.

Він пішов до свого місця на задній ряду, а Аделіна безсило опустилася на стілець.

— Ну все, — Марта, яка сиділа попереду, миттєво розвернулася до неї, і її очі горіли диким захватом. — Моє серце офіційно не витримує цієї драми. Ви такі солодкі, що в мене зараз зуби заболять.

— Марто, будь ласка, помовч, — Аделіна сховала обличчя в долонях, відчуваючи, як щоки просто палають від збентеження, але крізь пальці все одно пробивалася щаслива, непереможна усмішка.

Понеділок перестав бути жорстоким. Бо коли поруч людина, яка дивиться на тебе так, ніби ти — весь її світ, навіть контрольна з алгебри здається просто дрібницею.

Коридор ще гудів від їхніх образів, сміху й поглядів, які весь час чіплялися за компанію.

Аделіна тільки встигла зробити крок у бік свого класу, як раптом поруч з’явився хлопець із 10-го класу.

Він трохи ніяково поправив рюкзак і швидко глянув на неї.

— Ем… можна… я тобі скажу дещо?

Аделіна здивовано підняла брови.

— Слухаю.

Хлопець глибоко вдихнув, ніби збирався стрибнути у воду.

— Ти мені подобаєшся… Я… ну… хотів би сказати це нормально, але…

І він завис.

У цей момент поруч уже стояла Марта.

— Ого, — тихо протягнула вона. — Починається.

— Марто, мовчи, — шепнула Аліса, але очі в неї блищали від цікавості.

Хлопець продовжив:

— Може… підемо якось… ну… гуляти?

І тут Марта різко видихнула.

— Може ні. Ти жити хочеш?

Усі одразу подивились на неї.

— Що? — невинно сказала Марта. — Я просто турбуюсь про його здоров’я. У нас тут романтика небезпечна зона.

— Марто… — Аліса вже ледве стримувала сміх.

І тут Артем, який стояв поруч, різко повернувся до Марти.

— Ти зараз серйозно?

— А що?

— Ти думаєш, я теж буду питати дозволу?

Марта фиркнула.

— Ти б спочатку навчився питати, перш ніж щось робити…

І не встигла вона закінчити фразу, як Артем зробив крок ближче, взяв її за зап’ястя і…

поцілував.

Просто.

Швидко.

Без попереджень.

Марта завмерла.

А потім повільно підняла на нього очі.

— Ти… здурів?

Артем спокійно дивився на неї.

— Більш такого не роби.

— Тобто не говорити дурниці?

— Не відштовхувати людей.

Марта відкрила рот… і закрила.

— Ти зараз серйозно мене поцілував посеред школи?

— Так.

— При всіх?!

— Ну так вийшло.

Ден поруч уже реально падав від сміху.

— Я НЕ МОЖУ! ВОНИ ВСІ СЬОГОДНІ ПЕРЕГРАЛИ ЖИТТЯ!

Макс, який до цього мовчав, дивився на всю сцену з легким шоком, але потім його погляд сам собою повернувся до Аделіни.

Вона теж дивилась на нього.

І в цій тиші між ними було більше, ніж у всіх криках коридору разом узятих.

— Ну… — тихо сказав Ден, витираючи сльози від сміху. — Понеділок офіційно зламався.

І навіть Артем, тримаючи ще трохи розгублену Марту за руку, вже не сперечався.

Аделіна тільки тихо усміхнулась.

Бо її світ знову дивно зійшовся в одну точку.

І цією точкою був Макс.

— Ну… — тихо сказав Ден, витираючи сльози від сміху. — Понеділок офіційно зламався.

І навіть Артем, тримаючи ще трохи розгублену Марту за руку, вже не сперечався.

Аделіна тільки тихо усміхнулась. Бо її світ знову дивно зійшовся в одну точку. І цією точкою був Макс.

Але зламати цей понеділок іще сильніше, здавалося, було вже просто неможливо. Поки крізь натовп старшокласників раптом не пропхалася маленька дівчинка. Настя, яку всі в школі чомусь лагідно кликали Дафною, попри свій третій клас, мала характер справжнього урагану. Вона вперла руки в боки, насупила носа й упевнено підійшла прямо до того бідного десятикласника, який тільки-но намагався залицятися до Аделіни й досі стояв ні живий ні мертвий.

— А ти вкурсі, — дзвінко й на весь коридор видала мала, змусивши Дена знову задихнутися від сміху, — що я приймаю тільки тих, хто достойний моєї сестри?

Хлопець із десятого класу кліпнув, розгублено дивлячись на це маленьке диво.

— Що?..

— Що чув! — Дафна гордо підняла підборіддя. — А ти вкурсі, що тобі ще рік вчитися, а їй ні? Якщо ти раптом не вкурсі, моїй сестрі вже двадцять, а тобі всі сімнадцять! І взагалі, вона мусить бути з братиком Максом!

Макс від такого повороту мало не поперхнувся повітрям, а Аделіна сховала обличчя в долонях, мріючи провалитися крізь землю прямо тут, біля кабінету.

Старшокласники навколо почали відверто реготати, і бідний десятикласник, не витримавши такого тиску з боку третього класу, щось буркнув і швидко ретирувався в кінець коридору. Побачивши це, якась дівчина з натовпу образливо кинула малій:

— Гей, малявко, ти чого лізеш не в свої справи? Іди на свої уроки!

Дафна миттєво надула губи, її очі заблищали від образи, і вона різко повернулася в бік компанії:

— Макс! Мене ображають!

Макс зреагував миттєво. На його обличчі з'явилася сувора міна, він зробив крок уперед, загороджуючи малу своїм широким плечем у чорній шкірянці, і злегка підняв руки, показуючи всім виглядом, що Дафну чіпати не варто.

— Так, тихо всі. Хто там малу чіпає? — спокійно, але з такою силою в голосі сказав Макс, що коридор миттєво притих.

Дафна одразу заспокоїлася. Вона зневажливо подивилася на кривдників з-за спини Макса, склала руки на грудях і задоволено хмикнула, дивлячись на Аделіну:

— Ось, бачиш? Я ж казала!

Аделіна лише тихо, безсило засміялася, дивлячись на свого «захисника» та цю малу розбишаку. Понеділок остаточно перетворився на якесь божевілля, але це було найщасливіше божевілля в її житті.

— Ну все, — Ден театрально витер невидиму сльозу, — кохання коханням, а Дафна тепер офіційний бодігард цієї родини.

Аделіна, досі червона як рак, нарешті змогла видихнути. Вона потягнулася до кишені своєї пишної ніжно-блакитної спідниці-шортів і дістала телефон. Дивлячись на Макса, який усе ще заступницьки прикривав малу від чужих поглядів своєю широкою шкірянкою, дівчина не втрималася й усміхнулася.

— Максе, ну глянь сюди, — тихо покликала вона, піднімаючи камеру, щоб зробити швидке селфі й зафіксувати цей момент.

Але Марта, яка стояла поруч і контролювала весь процес, миттєво перехопила ініціативу. Вона вихопила телефон з рук Аделіни, зробила крок назад і командним тоном скомандувала:

— Так, відставити самодіяльність! Ставай швидко коло своєї сестри! І ти, Орлов, не тупи, притискайся ближче до своїх дівчат.

Аделіна слухняно обняла малу Дафну за плечі, а Макс, трохи ніяково посміхаючись, став трохи позаду, по-хазяйськи обхопивши Адель за талію та злегка скуйовдивши волосся малій розбишаці. Вони троє виглядали настільки контрастно — ніжна, повітряна Аделіна в корсетному топі з об'ємними рукавами, затята маленька Дафна з надутими губками та Макс у брутальному чорному аутфіті, — що Марта аж затамувала подих.

Камера клацнула, зберігаючи цей яскравий, живий кадр, де на обличчі Макса світилася та сама, особлива посмішка, призначена тільки для них.

— Це просто розрив! — задоволено вигукнула Марта, швидко щось клацаючи в телефоні. Вона за лічені секунди закинула знімок в історію, навіть не питаючи дозволу, і впевнено підписала:

«Запам'ятайте: ніхто й ніколи не зможе зупинити цю бандитку!»

— Ей, а чому бандитку? — Дафна спробувала зазирнути в екран, але Марта вже повернула телефон Аделіні.

— Бо ти сьогодні розігнала цілий десятий клас, мала, — засміявся Артем, сильніше притискаючи до себе Марту, яка навіть не думала обурюватися.

Дзвінок на урок нарешті пролунав, змушуючи коридор миттєво порожніти. Дафна, горда своїм новим статусом головного захисника, побігла в бік кабінетів молодшої школи, на ходу крикнувши: «Братику Максе, якщо що — клич!».

Макс лише тихо засміявся, знову переплітаючи свої пальці з пальцями Аделіни. Попереду був важкий день, уроки й контрольна, але тримаючи в руці її гарячу долоню, він знав, що цей шалений шкільний понеділок вони вже точно виграли.

Тим часом у будинку Аделіни панувала зовсім інша, домашня й затишна атмосфера. Мама Олени якраз завітала в гості до батьків Аделіни. Жінки сиділи на кухні, пили гарячий чай із печивом і розмовляли про якісь свої побутові справи, коли до них приєднався тато Денис.

Він тримав у руках телефон, гортаючи стрічку новин, і раптом на його обличчі з’явилася хитра, переможна посмішка. Ден, який знав усе про шкільне життя, якраз скинув йому в приватні повідомлення свіжі новини.

— Оксано, Олено, ви тільки подивіться, що в школі коїться! — Денис задоволено потер руки й розгорнув екран на всю кухонну парту. — Наші закохані там уже зірки, але це ще не все.

Він спершу показав їм те саме нове фото, де Аделіна, Макс і маленька Дафна стояли разом.

— Які красиві… — усміхнулась Оксана, розглядаючи ніжний образ доньки поруч із Максом у шкірянці. — Справжні герої з фільму.

— Та почекайте ви з фото, тут Денчик цілий ексклюзив зазняв! Відео дивіться! — Денис увімкнув короткий ролик, який син встиг потайки записати прямо з-під поли під час коридорного шуму.

На екрані з’явився той самий бідний десятикласник, який ніяково топтався біля Аделіни. Жінки притихли, уважно вдивляючись у дисплей. Але коли в кадр із гордо піднятою головою влетіла Настя-Дафна, вперши руки в боки, Денис уже не стримував тихого сміху.

З динаміка на всю кухню пролунав дзвінкий, упевнений голос малої розбишаки:

«А ти вкурсі, що я приймаю тільки тих, хто достойний моєї сестри? Тобі ще рік вчитися, а їй ні! Якщо ти раптом не вкурсі, моїй сестрі двадцять, а тобі всі сімнадцять!»

Оксана аж рота прикрила долонею від несподіванки, а Олена тихо зойкнула. На відео чітко було видно, як десятикласник кліпає очима, повністю шокований таким пресингом від третьокласниці.

А Дафна на екрані добила його фінальним аргументом:

«І взагалі, вона мусить бути тільки з братиком Максом!»

Камера на відео трохи затряслася, бо Ден у цей момент сам ледве стримував регіт, але встиг зафіксувати, як зляканий пацан із десятого класу різко розвернувся, закинув рюкзак на плече і просто побіг назад по коридору, забувши про будь-яке «гуляти».

— Ну яка артистка! — Денис нарешті розреготався на повний голос, виключаючи телефон. — Ви бачили, як хлопець тікав? Дафна у нас — найкраща охорона для Аделіни. Ніякі залицяльники тепер на гарматний постріл не підійдуть!

— Господи, Денисе, — хитаючи головою, але теж сміючись крізь сльози, сказала Оксана. — Мала там усім керує. Я тепер за Аделіну взагалі спокійна, у неї такий тил за спиною.

Олена з посмішкою зробила ковток чаю, дивлячись на це сімейне відео. Усі розуміли, що це дитяче божевілля в шкільних коридорах — найкращий доказ того, що Макс уже став для їхньої родини кимось набагато більшим, ніж просто другом. І жоден десятикласник у світі не мав проти цього союзу жодного шансу.

Оксана швиденько накладала в тарілки гарячу їжу, збираючись нагодувати гостей, коли телефон Олени на столі раптом судорожно завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від Дафни.

Мама Олена взяла слухавку, швидко пробіглася очима по тексту й миттєво зблідла.

— Оксано, Денисе… Тут Дафна пише. Каже, щоб її терміново забрали зі школи. Живіт страшенно болить, плаче, що мабуть отруїлася чимось у їдальні.

— О Господи, — Оксана мало не впустила черпак назад у каструлю. — Мала ж ніколи на таке не жаліється. Денисе, треба їхати!

— Я зараз машину завед... — почав тато, але Олена вже швидко набирала номер сина.

— Я набираю Макса. Вони ж усе одно в одній школі, він ближче, нехай забере її з медпункту, а ми назустріч виїдемо.

Тим часом у школі якраз закінчився урок, коли Максу на телефон прилетів панічний дзвінок від мами. Почувши, що Дафні зле, він навіть не роздумував.

— Адель, забирай речі, їдемо. Малій погано, отруїлася, — коротко кинув Макс, уже на ходу застібаючи свою чорну шкірянку.

Аделіна від переляку за сестру навіть забула про контрольну, яка мала бути наступною. Вона миттєво скидала підручники в рюкзак, поки Марта й Аліса занепокоєно проводили їх поглядами.

За кілька хвилин Макс та Аделіна вже влітали в шкільний медпункт. Мала Дафна сиділа на кушетці, згорнувшись калачиком і міцно тримаючись за живіт. На її обличчі не залишилося й сліду від ранкової зухвалості — вона виглядала зовсім маленькою і блідою.

— Братику Максе… Адель… — жалібно прошепотіла вона, коли вони підбігли до неї.

— Тихо, мала, усе добре. Зараз додому поїдемо, — Макс обережно, але впевнено взяв її на руки.

Він забрав її та Аделіну зі школи, швидко повівши до виходу, щоб не втрачати жодної хвилини.

За якихось п'ятнадцять хвилин Дафну вже привезли додому. Денис одразу побіг в аптеку за ліками, а Оксана з Оленою поклали малу в ліжко, обклавши подушками. На щастя, після теплого чаю та перших медикаментів Дафні трохи попускало, і вона нарешті заснула.

Мами повернулися на кухні, де все ще стояли недопиті чашки. Атмосфера була напруженою, але поступово тривога відступала.

— Ох, Олено, ну й день сьогодні, — зітхнула Оксана, сідаючи за стіл і підпираючи голову рукою. — Спершу ці фотографії, потім ця бійка в коридорі, тепер отруєння… Серце не на місці.

— Та ти подивися на це з іншого боку, — тихо сказала Олена, сідаючи навпроти й тепло посміхаючись. — Ти бачила, як Макс зреагував? Як він її на руках ніс? Він же за твою Аделіну і за малу Дафну тепер перед усім світом стане. Наші діти… вони ж по-справжньому одне за одного тримаються.

— Твоя правда, — м’яко посміхнулася Оксана, дивлячись у вікно, де на подвір’ї Макс тихо заспокоював схвильовану Аделіну, обіймаючи її за плечі. — Вони у нас і справді як одна стихія. Надійний він у тебе, Олено. Тепер я це бачу абсолютно чітко.

Поки мала засинала в кімнаті, Аделіна з Максом тихо зайшли на кухню, тримаючись за руки. Напруга нарешті трохи спала, але тут телефон Аделіни знову пискнув. Повідомлення від Марти.

— О, Марта пише, — Аделіна швидко пробеглася очима по екрану й здивовано підняла брови. — Питає, як там Дафна. І каже, що нам обом за контрольну з алгебри поставили «два», бо ми просто встали й пішли посеред уроку.

— Що там? — Олена відставила чашку й занепокоєно подивилася на сина. — Які двійки?

— Та ладно, ма, — Макс спокійно знизав плечима, навіть не змінившись в обличчі. — Подумаєш, двійка. Головне, що з малою все нормально. Марсі кажи «ясно, дякую за годинник», чи що вона там ще хотіла.

— Вона каже, щоб ми йшли до мене робити уроки, бо завтра перездача, — зітхнула Аделіна, ховаючи телефон. — Ну що ми могли робити? Ми ж не могли лишити Дафну в медпункті.

— І правильно зробили! — рішуче втрутився тато Денис, підвівшись з-за столу. — Які уроки, коли дитині зле? Оксано, ну ти чого мовчиш? Нашим двом он оцінки зрізали за благородний вчинок.

Мама Оксана підійшла до Аделіни, ніжно поправила рукав її блакитної кофтинки й подивилася на Макса. В її очах більше не було строгості.

— Батьки все розуміють, — м'яко сказала Оксана, переглянувшись із Оленою. — Оцінки — то таке, виправите. Головне, що ви одне за одного горою. Максе, спасибі тобі, що так швидко зреагував і привіз малу. А тепер марш у кімнату, допомагай Аделіні з тією алгеброю, щоб завтра ніяких двійок не було!

Макс ледь помітно посміхнувся, міцніше стиснувши долоню Аделіни.

— Зробимо в найкращому вигляді, — упевнено пообіцяв він.