Спочатку:
На сторінку книги
— Як я виглядаю? — пошепки спитала сестра, крадькома штовхнувши мене плечем у плече.
— Все чудово, — так само тихо відповіла я, дивлячись лише у начищену до блиску дерев’яну підлогу.
Це було правдою, Джозі вдягла своє найкраще вбрання на сьогоднішню зустріч. Як і я. А от Ребека…
Наша молодша сестра наче навмисно вийшла у головну залу маєтку у простій коричневій сукні. Не зібрала волосся. Не вдягла прикрас. Вона нічого не зробила для того, щоб виглядати пристойно.
Двері маєтку відчинилися, і першим, кого я побачила, був наш дворецький. А вже за ним…
— Батьку! — Я першою звела погляд і зробила крок назустріч невисокому чоловіку з першою сивиною у темному волоссі та пишних вусах. — Ми раді, що ви повернулися!
— Емілі, — він лише кивнув мені й передав плащ слузі. — Накажи підготувати мені ванну. І нехай на вечерю подадуть більше овочів.
— Звісно, батьку, — видихнула я, знову опустивши погляд.
Теплої зустрічі я не чекала. Але і не очікувала, що наш батько не обійме нас. Враховуючи, що вдома його не було майже два місяці.
Він не звернув уваги на своїх інших дочок і покрокував до сходів на другий поверх. Джозі проводила його поглядом і тільки зітхнула, а Ребека пирхнула.
Та заговорила тільки тоді, коли кроки батька вже не було чутно.
— І чого ви ото у свої сукні з корсетами вбиралися? Йому байдуже на нас.
Знизавши плечима, вона поквапилася на вулицю. Відкрила двері, обігнавши слугу, і пустила у приміщення тепле літнє сонце. Щоб за мить, відрізати йому доступ із гучним стуком дверей, що зачинилися.
— Він просто втомився з дороги, — промовила я до Джозі, в очах якої вже блищали сльози. — Допоможи мені — сходи на кухню та перекажи побажання батька.
Я знала, що якщо зайняти її справою, то все налагодиться. Так, в цілому, і сталося. Сльози швидко висохли у великих сірих очах. Сестра кивнула та поквапилася допомогти мені.
А я видихнула і покрокувала до сходів, щоб все було ідеально для нашого батька. Однак, він все одно лишився чимось незадоволений. І це стало відомо вже за вечерею.
Ми сиділи у великій східній залі, де стіл, розрахований на п’ятдесят людей, накрили на чотирьох. У світлі безлічі свічок відблискував срібний посуд та золоті прикраси, які вдягли ми з сестрами. Навіть Ребека цього разу вбралася у сукню із коштовностями та мереживами. Та батько цього, здавалося, не помічав. Вся його увага зосереджувалася на запечених овочах у тарілці І на келихові вина, у яке раз у раз слуга доливав із прозорого глечика.
— Як пройшла ваша подорож, батьку? — спитала я, порушивши тишу. Відклала виделку та звела погляд на лорда Браер.
За мить його холодні сірі очі зупинилися на мені.
— Все добре, Емілі. А як ви з усім справлялися без мене?
— Ми сумували за вами.
— Я не про це спитав, — погляд чоловіка став холодніше.
Я помилилася у відповіді. Шкода.
— Все добре, батьку, — промовила швидко, допоки хтось із сестер не прийшов мені на допомогу. Все ж, я старша. І це я мала піклуватися про них.
— Справді? — лорд Браер примружився. — Тоді скажи мені, Емілі, чому твоя сестра раз у раз порушувала мою заборону, допоки ти була за головну, га?
Прикусивши язика, я опустила погляд.
— Це моя відповідальність, а не її, — Ребека не змовчала. Відклала у бік виделку, відсунула тарілку і склала руки на грудях.
Боги-и-и! Що вона щойно зробила?!
— Це її відповідальність! — прогуркотів голос батька, як перший весняний грім. — І моя! Тобі п’ятнадцять, дівчинко! Ти не маєш права виходити за межі маєтку без супроводу! Ти не маєш права з’являтися у місті сама!
Я бачила, як Ребека здригнулася від страху. Я і сама спочатку втягнула голову в плечі з переляку. І тільки за мить оговталася. Змогла подивитися на батька. Я маю відкрити рота… я маю…
— Я винна у цьому, батьку, — видихнула до того, як Ребека встигла відповісти.
Погляд голови дому повернувся до мене:
— Так, ти винна. І я радий, що у тобі є сміливість у цьому зізнатися.
Була б тут мама, вона б змогла погасити це полум’я однією посмішкою…
— Я згодна на будь-яке ваше покарання, — додала я, не здригнувшись і витримавши його погляд.
— Вчись, Ребеко, — промовив він, звернувшись до наймолодшої дочки. — У тебе ще є три роки, щоб стати такою, як твоя старша сестра.
Ребека скривилася, та нічого на це не відповіла.
— Я не буду карати тебе, дитино, — кивнув лорд Браер. — Твій вчинок гідний. До того ж я не міг очікувати, що ти впораєшся з моїми обов’язками. У тебе є і свої. Незабаром починається сезон балів у столиці. Чи готова ти вперше вийти у світ?
— Так, батьку.
Куточки його губ здригнулися, наче лорд Браер спробував посміхнутися. Однак це йому не вдалося.
— Я маю для тебе гарну новину, Емілі. Навіть, дві. По-перше, за кілька діб у наш маєток завітає одна відома у всій Ретільванії модистка. Тобі потрібні нові сукні на цей сезон. Адже ти маєш знайти собі гідного чоловіка. По-друге, супроводжувати у цьому сезоні тебе буду не лише я. Гідеон повертається на кілька перших тижнів сезону.
— Ох! — зітхнула Джозі, притуливши долоні до щік. — Його відпустили?
— Ні, Джозефіно, — погляд батька зупинився на середній дочці, — Гідеон не заручник, щоб його відпускати чи ні. Він студент найкращої академії у Лонтапорі. Він сам може ухвалювати такі рішення, допоки у змозі впоратися з навчанням.
— Звісно, батьку, — сестра зніяковіла, щоки вкрилися рум’янцем. — Я не це мала на увазі.
— Тобі ще треба повчитися спілкуватися у суспільстві, — легко прийняв слова середньої дитини лорд Браер. — Твоя сестра має тебе цьому навчити.
— Я теж хочу навчатися у Лонтапорі, — так просто та буденно промовила Ребека, чим не дала мені змоги відповісти. А потім спокійно перехопила келих із соком та зробила великий ковток.
За столом повисла гнітюча тиша.
Батько повільно взяв до рук серветку, промокнув вуста і тільки після цього подивився у бік наймолодшої з дочок:
— Маю намір розбити твої сподівання, Ребеко. Це не справа для жінок.
— Наскільки мені відомо, Лонтапорські навчальні заклади приймають не тільки чоловіків, — зауважила сестра, наче не помічаючи наших з Джозі поглядів. — Звісно, треба внести немало коштів за навчання, це я теж розумію. Однак, чи ненайкращий це внесок у майбутнє родини, батьку? Наша родина досягла усього своїм розумом…
— Чоловічим розумом, — обірвав її батько.
— Наші бабусі та прабабусі з тобою б не погодилися, — не зупинялася Ребека та озирнулася до стіни, яку прикрашали портрети усієї родини Браер.
Я теж мимоволі звела погляд. Першою побачила портрет бабусі Леори, матері нашої мами. Гарної жінки з чіпким поглядом та тонкими вустами. Поряд із нею знаходився портрет її чоловіка — людини, під час панування якої корона і дарувала нам ім’я роду та цей маєток. Однак, шлях родини Браер почався не з них. А з їхніх батьків. Шейна та Віоли — батьків дідуся. І Ланса та Хісарії — батьків бабусі.
Саме на портреті прабабусі Хісарії я і затримала свій погляд. Адже саме від неї я успадкувала руде волосся, яке на сонці спалахує ще яскравіше, ніж у приміщенні.
Батько встав, гучно відсунувши стілець:
— Вечерю закінчено!
Не дочекавшись, поки його доньки випростаються, він пішов з їдальні швидким кроком.
— Ребеко, — простогнала я, поглянувши на молодшу сестру.
А та лише знизала плечима:
— Він просто лютує, що портретам його предків немає місця на цих стінах.
