Раді Вас бачити!

Я відвіз Елю в гуртожиток і сам повертаюся додому. Вся голова забита думками про те, чи вдалося Микиті щось розкопати у Києві після того, як я скинув йому дані.

Щойно зайшов у будинок, мене одразу зустріла Ніна Степанівна вся схвильована, очі тривожні. Чорт, я ж зовсім забув її попередити, що затримаюся! Стає дико ніяково перед нею.

— Павлику, сину, де ти пропадав? Чому хоча б не подзвонив? Я ледве не збожеволіла від переживань! — голос у неї тремтить.

— Ніно Степанівно, все гаразд, — поспішно заспокоюю її. — Я був зі своєю дівчиною.

На останніх словах не стримуюся, обличчя само собою розпливається в усмішці. Вона теж усе розуміє, миттєво змінюється в обличчі, розслабляється і міцно, по-материнськи обіймає мене.

— Це ж прекрасно! Коли же ти нас познайомиш? — цікавиться вона, і в очах грає щира, тепла цікавість.

— Поки не знаю, вона дуже багато працює... — починаю я, але договорити не встигаю.

У кишені вимогливо завібрував телефон. Виймаю — Микита. Махнувши Ніні Степанівні рукою, мовляв, термінова справа, я буквально злітаю сходами нагору, у свій кабінет.

— Паш, ти де зник взагалі? Чому не відповідаєш? Ти дивився інформацію, яку я тобі скидав? — у слухавці звучить напружений, захеканий голос Микити.

— Так, так, зараз... — ледве переводячи подих, вмикаю робочий комп’ютер. Молю Бога, щоб система завантажилася швидше.

— У тебе що, якісь нові проблеми з’явилися? На тебе тиснуть? — не відступає він.

Не знаю, що відповідати, тому просто мовчу, втупившись в екран. Нарешті монітор оживає. Відкриваю повідомлення від Микити і від того, що бачу, у мене холоне все всередині. На екрані щось немислиме.

— Ну що ж? Пояснюй! — не витримую я.

— Паш, я не знаю, що у них там переклинило, але твоя Елена сьогодні неймовірно необережна.

"Яка вона вбіса моя?" — закипає всередині мене дике роздратування, але я зціплюю зуби і не перебиваю Микиту, щоб не втрачати дорогоцінний час. Зараз важливе кожне слово.

— Вона світиться на кожній камері, робить абсолютно нелогічні речі... — продовжує він.

Він замовкає на секунду, а мені здається, що серце ось-ось вистрибне з грудей.

— Номерний знак пробили — авто дійсно зареєстроване на на неї, — продовжує Микита. — Ми засікли її на одній із київських трас, а зараз машина в селі Щасливе. Я вже відправив туди одного з наших хлопців. Там приватний будинок із високим, наглухо закритим забором. Зареєстрований на Мирона. Що всередині поки що загадка, але розбираємося.

— Приватний будинок? Хто в ньому? Давай адресу! — виривається у мене. Голос звучить набагато різкіше, ніж я хотів.

— Павло, я думаю, ти не збираєшся туди їхати? Ти ж розумієш, що сидіти тихо — це зараз найкращий варіант.

— Я що дурний... Знову мчати з Одеси в Київ, — намагаюсь звучати спокійно. — Просто… у Ярика в мережі була купа світлин із якогось заміського будинку. В австрійському стилі — темно-коричневі балки, темно-зелений дах, високий забор. А позаду ліс. Мені потрібно знати, чи це той самий будинок.

На тому кінці дроту зависає важка тиша.

Потім Микита видихає:

— Зрозумів. Можемо запустити дрона, щоб зняти все непомітно з повітря. Зачекай, зараз організую, перетелефоную.

Микита завершує викоик. Я лишаюся сам на сам із монітором. Я вже знаю контури цієї правди, немов скелю під водою: бачу обриси, але не можу вхопити руками. Що вони там влаштували?

За кілька хвилин екран комп'ютера блимає. Микита скидає трансляцію з дрона. Очі автоматично впиваються в картинку. Мабуть, це воно, я придивляюся ближче до архітектури. Так, це той самий будинок, який я бачив на фотографіях Ярослава. Той самий цегляний мур, та сама стара альтанка.

І що мені це дає? Адресу? Вона вже є. План місцевості? Теж є. Нічого нового, лише ще один цегельний камінець у стіні, за якою від мене щось приховують.

Не витримуючи очікування, я сам набираю Микиту.

— Алло? Микито, слухай, питання на мільйон: ми можемо дізнатися, чи є хтось у тому будинку зараз? І хто саме? Хто там ховається?

— Паша, зачекай секунду... — чую його приглушений голос, він щось швидко наказує комусь на фоні. Потім звертається до мене, і в його голосі бринить ажурна напруга: — Ох, Паш, ти б це бачив! Тут зараз ціла мелодрама розгортається. Приїхав Мирон на своєму джипі, і Елену просто накрило! Вона не кричить, вона... виє, мабуть. Бігає по двору, руками махає. Вони щось гарячково шукають. І знаєш що? Побігли в ліс. Прямо зараз.

— У ліс? — я не вірю власним вухам. — Що вони там забули?

— Не знаю. Але виглядає все настільки... неконтрольовано, що вони можуть самі себе вивести на чисту воду. — Він знижує голос. — Тому, будь ласка... Нічого не роби, я буду на зв'язку, домовились?

— Домовились... — вимовляю я в порожнечу кабінету.

Він вибиває зв'язок, а мене аж трусить від незнання. Легко йому сказати нічого не робити, він там, бачить їхні обличчя, чує ці крики. А я змушений розглядати пікселі на екрані й плодити нові питання без відповідей.

Встаю з крісла і починаю міряти кроками кабінет. Крок, поворот, крок, намотую кола, пальці самі стискаються в кулаки. Це не допомагає навпаки, тиша кабінету починає несамовито давити на мізки.

Тому спускаюся донизу, щоб випити каву, можливо хоча б вона прочистить мозок?

Ніна Степанівна на кухні якраз щось готує. Запах цибулі та бульйону теплий, затишний і заспокійливий. Вона піднімає на мене погляд, і в її очах відбивається миттєве читання мого стану. Вона бачить, що я в поганому гуморі, і тому нічого не запитує. За стільки років вона вже навчилася спілкуватися зі мною і підтримувати просто мовчки.

Роблю собі міцне, чорне еспресо і сідаю за стіл. Ніна Степанівна сприймає це як безмовний наказ і починає швидко рухатися, дістаючи тарілки.

— Готувала на всяк випадок, — каже вона просто. — Знаю, що любиш.

І починає накривати на стіл: сочевиця, печені овочі, салат з капусти, млинці, запечена риба... Дивлюся на ці всі страви і подумки радію, що я вже дорослий і мене не будуть змушувати пробувати і з'їсти все.

— Ми чекаємо гостей? — питаю, щоб бодай щось сказати і вирватися з власних думок.

Вона кладе переді мною тарілку з хрусткою скоринкою хліба.

— Ти ж казав, що Влад прийде, а він коли домашню їжу їв? — вона хитає головою з материнським докором. — Такий хороший хлопець, розумний, а дівчини не має...Ходить один, мов тінь.

Я ледве посміхаюся. Її турботи вистачає на весь світ, але мої думки знову там, у томк лісі. Тому коли вона питає далі, я буквально прокидаюся:

— Десерт будеш?

— А що на десерт? — питаю вже на автоматі.

— Наполеон, з вишнями. Такий, як ти любиш.

Слова пробиваються крізь усю турбулентність моїх думок.

— Буду. — Це вже ритуал. Зв'язок із тим, що було. Я обожнюю цей десерт, Ніна Степанівна готувала його нам з дитинства... Нам... Я вчасно зупиняю себе, не туди.

У глибоких роздумах я трохи поїв, щоб не образити Ніну Степанівну, випив каву, подякував їй й пішов назад у кабінет.

Невдовзі написав Микита:

"Мирон з Еленою щойно повернулися з лісу. Наші зняли по губах вони панічно згадували Вінницю. Сіли в машину і поїхали на житомирську трасу, мабуть, прямують у Вінницю.

Ні чорта не зрозуміло... Всі логічні ланцюжки рвуться. Вони діють у паніці, або це дуже хитра гра? Що в них сталося в тому будинку? І головне — де Яр? Якщо він справді переховувався там із Еленою, то де він зараз? Зник?

А що, якщо вони саме його шукали в тому лісі? Але чому? Він їх зрадив? Втік із чимось цінним? Або... з ним щось сталося, і вони винні? Чи він сам утік від Елени та її маніакальної любові? Соцмережі, де він виглядав щасливим це лише красивий фасад, за яким ховалася смертельна пастка.

Знову лише запитання. І жодної відповіді.

Дивлюся на годинник, уже пів на шосту. Скоро приїде Влад, дякувати небу, нова інформація. Це добре, зможу трохи відволіктися, бо якщо ще буду думати про Рудих, у мене просто закиплять мізки.

Надіюся, у нього будуть хороші новини і хоч якийсь маленький прорив. Тоді я зможу вирішити бодай одну проблему з Лізою. Я чудово знаю, що у Влада рідкісний талант спілкуватися з людьми, він справді може розговорити і бетонну статую. Проте я не думав, що Лізу можна так швидко зламати. Вона ж була мов фортеця з чавунними брамами, прикриваючись зв'язками. Навіть цікаво буде послухати розповідь про їхню зустріч.

Влад приїжджає ближче до шостої, по тому, як він заходить до кабінету, я бачу: друг знервований, але під цим ховається дике, тріумфальне задоволення. Мабуть, усе-таки ця дівка його добряче дістала, але детективна гра його провела на ура.

Мені хочеться чим швидше дізнатися, що такого Ліза хотіла зробити, але Влад, звісно, не поспішає розповідати. Він розважливо сідає в крісло й пропонує налити йому щось випити.

— Ця дівка вимотала мені всі нерви... Паскуда ще та, вона лише те й робила, що захищалася своїм батьком. Ніби мені не начхати, хто він і що він! Звичайно, вона ще казала про те, що Ігор так само винен, як і вона, і що він погодився на всю цю авантюру. Але свого я, звісно, добився — вона мені все розказала...

Він замовкає, витримуючи паузу. Я підходжу до бару прямо тут, у кабінеті, беру склянку й роблю йому віскі з льодом, передаю склянку.

— Ти, до речі, знаєш, хто її батько? — Влад хитро примружується, смакуючи момент. — Виявляється, це Сафаров Алім Ахметович. Я лише можу уявити, що він зробить із донькою, коли дізнається, які речі вона витворяє за його спиною...

Прізвище Сафарова змушує мене внутрішньо зібратися.

— Я не знаю, що ти чув про нього, — продовжує Влад, роблячи невеликий ковток. — Але він перебрався сюди з Криму в чотирнадцятому році. Там мав серйозний бізнес, тісно співпрацював із різними країнами, займався масштабним імпортом товарів. Коли приїхав сюди, налагодив усе з нуля. Працює чесно ну, наскільки це можливо, але він ніколи не дозволяє собі переступати через людей заради наживи. Добився всього сам, тому знає ціну своїй праці й людській також.

Я мовчки киваю, інформація вкладається в голові чіткими блоками. Якщо Алім Ахметович настільки принциповий, то дізнавшись про кримінальні замашки своєї донечки, він влаштує їй таке пекло, що вона забуде, як будувати підступи.

— Ну а батька Ігоря ти, звичайно, знаєш... — Влад робить коротку паузу й усміхається. — Той теж своє чадо по голівці не погладить за таку витівку.

— Ще б пак мені його не знати, — проціджую я, відчуваючи, як кутики губ сіпаються в жорсткій усмішці.

Це ж головний будівельний партнер мого батька, у нього величезна фірма. Батько завжди виділяв його серед інших і повторював:

"Він найчесніший і найсправедливіший із усіх моїх партнерів". Уся їхня родина тримається на поняттях честі. Якщо вони дізнаються, що накоїли їхні діти, що Ігор збирався практично зґвалтувати дівчину під дією психотропів... це буде не просто скандал. Це буде крах їхнього авторитету перед власними батьками.

Влад допиває віскі одним ковтком, задоволено стукає склянкою об стіл і продовжує викладати саму суть справи:

— Коротше, вона купила якийсь специфічний препарат — так і не зізналася, який саме, сука, — Влад робить ковток і хмуриться. — Ігор підкинув його в коктейль Елі й в алкоголь Максимові на тій вечірці. Коли препарат почав діяти, Ігор натякнув на це Лізі.

У мене всередині все перевертається. У кабінеті раптом стає задушливо, а пальці, що тримають мою власну склянку, стискаються з такою силою, що ледве не тріщить скло.

— Її завданням було забрати безпорадного Максима до себе, — продовжує Влад, не помічаючи, як мій погляд стає важким і крижаніє з кожною секундою. — А Ігор мав трахнути Елю і зняти все це на відео, щоб були залізобетонні докази для Максима, а головне — для тебе.

— Покидьки... — хрипко й тихо виривається у мене крізь зуби. Жовна ходять під шкірою. Огида змішується з такою люттю, що хочеться розтрощити цей клятий стіл. Вони планували зламати їй життя просто заради своєї хворої вигоди.

— Друже, вона на повному серйозі вважає, що ти з нею пара! — Влад гірко усміхається. — І що ти обов'язково будеш із нею, просто поки що цього сам не розумієш. Егоїстка, розбещена татова дочка, яка нічого не тямить у цьому житті, окрім того, що вона завжди отримує те, що хоче... Мабуть, вона звикла, що коли каже, хто її татусь, на цьому будь-яка розмова закінчується. Але вона просто не знала, з ким буде мати справу.

Влад робить хитре, хиже обличчя і злегка розслабляється в кріслі. Його тон стає тріумфальним, і це трохи повертає мене до тями.

— Ти не уявляєш, яке задоволення мені принесло її кисле обличчя після кількох моїх лаконічних фраз. Обожнюю ламати людей, ще й таких зверхніх. Вона ще пару разів спробувала нагадати мені про свого таточка, але їй це нічим не допомогло.

Влад так тріумфально посміхається, ніби він щойно виграв на Олімпійських іграх.

— Я сподіваюся, ти записав цю розмову? — серйозно питаю я.

— Паш, ну ти ж мене знаєш. На таких людей діє тільки компромат, і ось тут... — він дістає з кишені й показує маленьку чорну флешку, — є вся наша розмова від першого до останнього слова. Тому тепер вона точно не відкрутиться.

Його посмішка стає ще ширшою. Дивлюся на нього і мимоволі думаю:

"Мда-а-а... Цікаво, якби йому довелося отак ламати Матвієву Аню... він би теж так щиро тішився й радів?" Навіть не знаю, чому мені в голову раптом прийшла ця дивна аналогія.

— Супер. Дякую тобі, друже.— Сказати, що я задоволений — це нічого не сказати. Добре, що я попросив допомоги саме у Влада, він закрив це питання ідеально.

У цей момент до кабінету заходить Ніна Степанівна, вітається з Владом і запрошує нас донизу, на кухню. Звичайно, Влад навіть не думає відмовлятися від вечері.

Ніна Степанівна знову накриває на стіл. Мені здається, страв порівняно з обідом навіть побільшало. Влад шоковано дивиться на ці всі тарілки, потім на мене, а я лише посміхаюся у відповідь. Їсти мені зовсім не хочеться, адже буквально дві години тому я добре попоїв, хоча від шматочка торта точно не відмовлюся.

Поки Ніна Степанівна крутиться поруч на кухні, ми не можемо розмовляти ні про які робочі чи делікатні справи. Тому я просто вирішую зробити собі ще одну каву. Ніна Степанівна тим часом розпитує Влада, як у нього справи на роботі, як особисте життя.

Влад із радістю розважає її й розповідає їй усе, що вважає за потрібне...

А я знову потроху поринаю у свої власні роздуми про Вінницю, Мирона та Елену.

Раптом двері кухні прочиняються. Заходить один із моїх хлопців з охорони й напружено підкликає мене до себе кивком голови.

— Я зараз повернуся, — кажу Владові, підводячись із-за столу.

Йду до охоронця, ми виходимо в порожню вітальню, де нас ніхто не почує. Він зупиняється і стишує голос:

— Павло Петрович, там біля воріт якийсь чоловік прийшов. Каже, що йому конче, просто терміново потрібно з вами поговорити. Питання життя і смерті.

— А хто саме? Він якось представився? — хмурюся я.

— Так. Рудий Ярослав Петрович.

— Щоооо?!

Земля на секунду буквально йде з-під моїх ніг. Ярослав, мій брат стоїть прямо на моєму порозі? Я розвер

таюся, кулею вилітаю з будинку і, забувши про все на світі, біжу через двір у напрямку воріт...

❤️❤️❤️ Мої любі читачі продовження обов'язково буде, тому наберіться терпіння. Дякую, що залишається зі мною ❤ ❤ ❤