Раді Вас бачити!

Мені наснився Лука, я дуже сумувала за своєю родиною. Брат заправив мені за вухо пасмо волосся, погладив по щоці й усміхнувся: — Прокидайся, сонько, а то верба проросте в…

Я розплющила очі, сонно кліпаючи, і спробувала сфокусуватися. Розмитий силует біля ліжка набув обрисів Влада.

— Ти не пробував стукати? — зі стогоном заплющила очі.

Я не чула, як він увійшов, адже заснути вдалося лише зі світанком.

— І тобі доброго ранку, Іриско.

— Хто?.. — пробурмотіла я, мляво струшуючи з себе останні нитки сну.

Влад не відповів, лише витрусив на столик жменьку тюбиків і блістерів.

— Що це? — я сіла, розглядаючи аптечну здобич.

— На ноги тебе ставити будемо. І, до речі, я стукав.

Він був у гуморі і не нудив. Гм, дивно, зовсім не схожий на себе звичайного.

Кімнату наповнював ніжний аромат ванілі та полуниці, я втягнула носом повітря — пахло неймовірно. На тумбочці чекала таця зі сніданком: тости вабили хрусткою скоринкою, дірчастий сир та рум'яна випічка закликали негайно їх скуштувати. Я сковтнула: так і кортіло встромити пальця в креманку і злизати з фруктів збиті вершки.

— Поїси трохи згодом, — Влад спіймав мій голодний погляд, — спершу займемося твоїми ранами.

— Це обов’язково робити саме зараз? Може…

— Жодних «може».

— О' кей. Раніше почнемо — раніше закінчимо.

Хлопець примружився, скануючи моє обличчя.

«Так, занудо, прикинь, я не сперечаюся».

Чесно кажучи, воювати не було сил. Решта ночі видалася безсонною: я крутилася на ліжку, як кролик на рожні, але зручного положення не знаходила; дотики простирадла до тіла стали справжніми тортурами.

— Виглядаєш так, ніби по тобі дорожній коток проїхався.

— І почуваюся так само, — проскрипіла я.

Влад наклав мазь на спину і плечі, куди я сама не могла дістати. Його пальці торкалися моєї шкіри дуже обережно, не знала, що великі руки можуть бути такими ніжними. Він намагався не завдати болю, адже подекуди садна були надто глибокими.

— Пару тижнів — і будеш як новенька, — він усміхнувся й акуратно розклав медикаменти за чергою прийому.

Я закотила очі: ну справжній перфекціоніст!

— Дуже болить? — Влад співчутливо зазирнув в очі, а я роздивлялася його обличчя: дві бійки не минулися даремно, залишивши свої сліди.

— Ні.

— Брешеш.

— Тоді не став дурних питань.

— Пробач, Лізо, — посмішка зійшла з його вуст, він завагався і продовжив: — Ти ледь не загинула через мене.

— Ну, це ж не ти намагався залізти до мене під спідницю. І не ти влаштував на мене полювання, — я спробувала звести все до жарту, але «братик» не оцінив моїх старань і ще більше спохмурнів.

— Не пробачу собі цього.

Я розгубилася, було ніяково слухати його вибачення. Я не вміла довго дутися і не ходила тижнями ображеною цяцькою. У нашій родині проблеми вирішувалися просто: про них говорили "ротом", і тема закривалася. Але зараз мене більше непокоїв буркіт у шлунку. Я не їла майже добу — на вечірці, хай їй грець, шматок у горло не ліз. Тож, годі розводити теревені; як то кажуть: війна війною, а обід за розкладом.

— Сповідь прийнято, сину мій, — я поважно кивнула, удаючи панотця, і одразу ж розлютилася. — Мені, нарешті, можна пожерти?!

— Зовсім у твоєму стилі, — Влад похитав головою.

— Що ти маєш на увазі?

— Твої фірмені витівки.

Хлопець намазав маслом тост, поклав скибочку сиру і подав мені на блюдці. Він що, усе ж таки зважився попрацювати нянькою? Дірявий бензобак! Сказати, що я була в шоці —то нічого не сказати! Я потягнулася за перекусом, і тут, так недоречно, бретелька майки зісковзнула донизу, оголюючи плече аж до грудей. Тьху ти, халепа! Я поправила рюші, кинувши швидкий погляд на Влада: він простежив за моїми пальцями й відвів очі.

— Що? — з удаваною байдужістю я прожувала тост.

Влад не відповів, простягнув мені чашку і сів поруч. Усі мої гормони, від малого до великого, вмить збожеволіли. Одне слово, це як дискотека в дурдомі, тільки танці відбуваються у власному тілі. Добре, що він не бачить, як на мене діє його близькість. Я опустила вії, зосередившись на вальсі чаїнок. Я звикла до Влада-Зануди, до мажорчика «Маю Велику Корону», але зовсім не знала, чого очікувати від турботливого Влада.

— Ти коли-небудь буваєш просто дівчиною, Лізо? — він підняв руку і поправив коротке пасмо на моїй скроні. 

Точнісінько як Лука уві сні… Чи це був не сон, і не зовсім Лука?

— Просто дівчиною, без колючок і шипів?

Думаю, питання було суто риторичним і не потребувало відповіді. Я вхопила печиво і кинула до рота.

— М-м-м, смакота! Зранку таке свято живота!

— Зінаїда для тебе старалася.

— Ти розповів їй? Навіщо?

— Полегшив тобі задачу. Коли ти з’явишся перед домашніми у всій красі, ніхто не питатиме, що сталося. У нас просто невдало пройшла велогонка, така версія для всіх.

Я знизала плечима: гаразд, все одно правду я б ніколи не сказала.

— Обожнюю солодке! — потягнула чергове печиво й замуркотіла, насолоджуючись вершково-сирним смаком.

— Дякую красненько Зіні.

— А мені?

— Що тобі?

— Мені «дякую» сказати не хочеш?

— Це ще за що?

— Взагалі-то, я щойно врятував тебе від голодної смерті, — він гмикнув, з’їв тост і ретельно витер руки серветкою.

— Добре, — я відставила чашку й усміхнулася. — Дякую… — й потягнулася до гладенько виголеної щоки.

 Влад сіпнувся, і мої губи притиснулися до його губ. Ми обоє оніміли, заклякли. Гарне обличчя перетворилося на кам’яну маску, рот стиснувся в тонку лінію. Здається, я почула, як скрипнули його зуби.

— Ніколи більше так не роби! — відсахнувся, мов обпікся, його очі стрімко темнішали, на щоках засіпалися жовна. — Ніколи, зрозуміла?!

Влад стиснув мої плечі й відчутно струсонув. Я скривилася, це було боляче. Він відпустив і зробив крок назад.

— Спробуй ще раз вкинути щось подібне!

Тепер це був колишній Влад, холодний і відсторонений. Широкими кроками він перетнув кімнату, але біля виходу озирнувся:

— Не наближайся до мене, Жабеня!

Гучно грюкнули двері, аж завібрувало панорамне вікно.

— Іржаві педалі! — вилаялася я.

Усе ж вийшло випадково, правда, але хіба доведеш, що в мене й у думках не було цілувати його? Чи було? Я зітхнула і притягнула до себе креманку з десертом — мені потрібен антистрес.

У наступні дні Влад, як міг, уникав зустрічей зі мною. Якщо нам траплялося зіткнутися, він сухо вітався і швидко йшов геть. І дивився куди завгодно, аби не на мене. Здавалося, що його неодмінно спіткає якась хвороба, якщо він наважиться повернути голову у мій бік. Час вже було засвоїти, що «золотий хлопчик» — не один із моїх братів, він повна протилежність. Потрібно змиритися, що точок дотику у нас немає і спільної мови знайдено не буде.

Тижні злилися в рутину; милий і люб’язний Петро Семенович вдома бував наїздами, потопаючи в справах. А Влад… О, я впевнена, навіть землетрус не зміг би порушити його режим. Вранці він виходив на пробіжку, ввечері кудись їхав. Життя Вишневецьких було розписане на роки вперед і пливло без змін, лише у мені щось перемкнуло. Щойно почувши шурхіт коліс по гравію, я підлітала до вікна. Впершись лобом у скло, дивилася, як Влад виходить із машини, і жадібно ловила кожен його рух, поки він не зникав із поля зору. Я враз зрозуміла, що мені подобається дивитися на нього, тільки всередині щось болісно стискалося. До цього часу я сприймала все як гру, і не помітила, як закохалася. Це відкриття мало вибуховий ефект, тільки от бахнуло у мене в голові.

«Змащені шестерні! Як же я так вляпалася?!»

Ні-ні-ні! Тільки не в нього і не зараз!

Страх спіймав мене в пастку й одягнув кайданки. Я гарячково шукала протиотруту, чарівну пігулку. Є хвороба — отже, мають бути й ліки. Хіба ні? Але тварюка, що оселилася в мені, розбивала надії вщент. Вона по-хазяйськи розвалилася в кріслі серця і шкірилася, бачачи моє жалюгідне смикання. Якби я знала, скільки болю принесе мені ця любов, втекла б від Вишневецьких у перший же день. Жила б у якійсь обдертій гостинці, перебивалася дешевими бутербродами — і, певна, була б навіть щасливою. Та на той час я була надто молодою й наївною, щоб це передбачити.

Я ніколи не мріяла про багатих хлопців на мерседесах, ними марять «нормальні» дівчата. Може, тому, що я ніколи не була нормальною у загальноприйнятому розумінні. Я росла з братами, тож усі їхні звички ввібрала ще з пелюшок, тобто, з памперсів. Їхні інтереси були й моїми. Отже, ніяких рожевих бантиків і ляльок. А ось влаштувати заїзд на роверах і побитися з хлопцями — це завжди будь ласка.

Пізніше, коли однокласниці тягали до школи косметички розміром із мою голову, шепотілися про хлопців і перший секс, я вміла із заплющеними очима розібрати байк. А вихідними ми з братами їздили до їхніх приятелів, де можна було постріляти, попірнати в холодному озері чи влаштувати мотогонки. Найчастіше родичі взагалі забували, що я народилася дівчинкою. Я гасала в джинсах і кедах, моє коротке волосся стирчало голками, а руки часто були перемазані мазутом. Я навіть пробувала палити, як і всі мої приятелі, але від старшого братика відхопила так, що охоту до цигарок відбило назавжди. Зазвичай спокійний, мов розвідник, Матвій горлав на всю вулицю, і всипав прочухана не тільки мені, а й усім, кого встиг впіймати. Моя п’ятнадцятирічна дупця нила ще тиждень, і їла я стоячи. У мене на місяць забрали мотоцикл і це було найгіршим покаранням.

 Батьки довго і нудно розповідали мені, що я дівчинка, а значить — повинна поводитися пристойно. Під кінець тиради я просто заснула. На ранок. за традицією, усі суперечки забувалися, і життя поверталося на звичні кола. Але не того разу. Мама вирішила поговорити, як вона висловилася, про щось важливе. Вона відводила очі і довго збиралася з духом.

— Дитино, ти дорослішаєш, а я, мабуть, погана мати, якщо не розповіла тобі про те, що давно належить знати дівчині твого віку, — вона зітхнула, і я відчула її хвилювання.

— Якщо ти про секс, то я давно все прочитала в інтернеті. І, чесно, мені це не цікаво, — відкарбувала я з упевненістю підлітка. — Як на мене, це навіть гидко.

Тато за спиною вдавився кавою і зайшовся кашлем.

— Взагалі-то, люба, я мала на увазі інше, — мама поправила окуляри й скоса поглянула на батька. — Першу закоханість, почуття... Вік у тебе, здається, відповідний.

— Любов? — пирхнула я, і по-діловому всипала у какао цукру. — Це ще гірше за секс. Не хвилюйтеся, я давно вирішила, що це все не для мене.

— Сашко, кого ми виховали? — мама осіла на стілець і з розгубленим виглядом почала жмакати серветку.

— Схоже, ми прорахувалися, коли вирішили, що в нас повно часу, — тато важко зітхнув.

— Та не хвилюйтеся ви так через дрібниці! — я зі співчуттям подивилася на батьків.

На подвір’ї просигналив Іван.

— Все, бувайте, я на уроки спізнююся. До речі, після школи ми з Макаром і Великим Міккі будемо в гаражі, треба мотор розібрати.

Але предків добряче «перемкнуло»: вони вирішили, що мають дар чудотворення — за місяць наздоженуть втрачене і наставлять мене на шлях істинний, яким ходять усі «пристойні» дівчата. Тобто перекинуть у світ квіточок і принців на білих конях. У мене з’явилися сукні та туфлі, шпильки та всілякі цяцьки. Уявляю, як реготали б хлопці, з’явись я перед ними в рожевому платтячку з мереживом!

До того ж мені заборонили копирсатися в моторах і дружити з місцевою дрібнотою. Мій улюблений і звичний світ руйнувався на очах. Здавалося, що мене перестали любити такою, якою я є, якою була завжди. Мене хотіли перепрограмувати, вивернути сподом догори та перепрошити. Тільки буйний підліток перетворюватися на панночку не бажав: квіточки були безжально розтоптані, принци вбиті. Я протестувала та опиралася — не допомогло, пішла в глуху опозицію — без толку. Тоді я почала втікати ночами, виймаючи шибки з рам. Я просто була сестрою своїх братів і щиро не розуміла, чому не можу, як раніше, бігати з хлопцями й ночувати в приятелів, якщо ліньки йти додому.

Батьки тримали стрій і кинули в хід важку артилерію — Марка. Він запропонував компроміс: моє лахміття не викидають, я просто додаю до гардеробу сукні та спідниці. Мені повертають мотоцикл і право стирчати в гаражі — за умови, що в мене з’явиться хобі саме для дівчини.

І я погодилася.

Тільки от що робити з хобі? Ідей не було ніяких.

— Ну що, мала, як успіхи? — якогось дня Марк завалився до моєї кімнати.

Я понуро колупалася в інтернеті, штурхаючи кедом старий килим.

— Пошукова експедиція закінчилася провалом? — брат усміхнувся і присів переді мною навпочіпки.

— Слухай, відчепись, га? — я відкинула телефон. — І без твоїх підколів добре.

— Гаразд, давай так. У чому ти вправна, Лізко? Ну ж бо, покрути шестернями.

Я замислилася.

— Ну… Я непогано малюю… — пробурмотіла я, не розуміючи, як ці роздуми вирішать мою проблему.

— Непогано? Це слабко сказано! Ти чудово малюєш! Промацай цей маршрут, сестричко, — Марк клацнув мене по носі.

— Малювати? — я скривилася, ніби лимон вкусила.

— А чому ні? Створи щось своє!

Можливо Марк мав рацію, то ж варто спробувати.

Та час тікав, як пісок крізь пальці, а я лише безтямно вовтузила олівцем по аркушах. Зіпсувала купу паперу, а толку нуль — всередині нічого не клацало. Допоміг звичайний випадок, а, може, я просто була везучою. Після вечері я мила посуд і впіввуха слухала белькотіння з телевізора. Після реклами почалася трансляція італійського показу мод: відомі кутюр’є демонстрували свої колекції — вигаптувані сукні, химерні накидки.

У мене навіть подих перехопило, і мочалка випала з рук.

— Та ось воно! Так!

Це був гучний постріл! Я стрімголов кинулася до кімнати і вхопилася за олівці. Тієї ночі я не спала, а на ранок ескізи затопили всю спальню. Вони були невмілими, чудернацькими, але — моїми. Я захворіла ідеєю створювати власні колекції одягу і колись заснувати свій Будинок Моди. Гаражі й тусовки відійшли на другий план, тепер я висіла на дизайнерських форумах і спілкувалася з такими ж «повернутими» на цій темі. Доволі швидко я зрозуміла, що одного ентузіазму замало, потрібні навички, гроші, університет, знання. Та треба було з чогось починати і першою сходинкою до мрії стала спеціалізована школа малювання. Я «ковтала» навчальні блоки один за одним, ніби лінії та пропорції завжди жили в моїй голові. У результаті пройшла повний курс удвічі швидше, проскочивши програму екстерном.

Я була у ванній, коли раптом почула веселі голоси. Влад приїхав! Він десь зник на цілий тиждень, і мені лишалося тільки губитися в здогадках. Швидко натягла одяг на вологе тіло: раптом він зараз поїде, а я так і не побачу його? Поспіхом оглянула себе: на мені був білий танк-топ і короткі шорти. Ну добре, дуже короткі шорти. Я стрімголов кинулася вниз, але біля самих сходинок уповільнила крок і з удаваною байдужістю вийшла до вітальні.

Влад був не один, поруч стояв якийсь хлопець. Я повільно рушила сходами. Розмова враз обірвалася, і на мене втупилися дві пари очей. Гість із відкритим ротом витріщився мої ноги й голосно свиснув.

Я вмостилася на підвіконні, підтягнула до себе коліна і, коли підвела погляд, зіткнулася очима з Владом. Я здригнулася: такої люті ніколи не бачила. Ну й чудово! Хай злість, ненависть — аби не холод і байдужість. Почуття було схожим на голод: ти давишся сухим хлібом, щоб не здохнути, бо на французький суп не розраховуєш.

Я дістала яблуко і покрутила в руці.

— Ого, яка цукерочка! — приятель Влада розтріпав вогняно-руду чуприну. — Я Толик.

— Привіт, Толику, — я з хрускотом відкусила яблуко й підморгнула гостю.

— Рудий, пройди до їдальні. Я до тебе зараз приєднаюся, — процідив крізь зуби Влад.

Хлопець прокашлявся, неохоче відліпив від мене погляд і поплентався у вказаному напрямку, кілька разів озирнувшись. Тільки тепер я помітила, що моя майка прилипла до тіла, чітко окреслюючи груди.

Влад у два кроки опинився поруч, і мене за потилицю стягнули з підвіконня.

— До себе шуруй! Швидко!

— Я що, тепер із кімнати вийти не можу?

— У такому вигляді не можеш!

— У якому — «такому»?!

Сіпнула головою, щоб прибрав пальці з моєї потилиці.

— Ти майже гола!

Зубами скрипнув, і кутик його ідеального рота сіпнувся. А мені так захотілося притиснутися до нього губами, щоб дізнатися, які вони — м’які чи жорсткі. І запах відчути, той самий: цитруси з льодом.

— А ти не командуй мною, зрозумів?! — я поклала недоїдок на край підвіконня. — Мені тут подобається, не піду!

Дивиться не кліпаючи, а там така глибока безодня, і я не помічаю, що не рухаюся, немов під гіпнозом. У нього очі-вбивці, тому що душу мою з'їдають живцем. Не знаю, який засіб від хворої любові найкращий, та в меню у мене сьогодні злість і сарказм.

— Чого витріщився? Теж мені командир довбаний! Кого трахаєш, того й виховуй!

Напевно, я переборщила. Карі очі розширилися, чорна зіниця затопила райдужку. Я напружилася. Пальці Влада повільно стиснулися в кулак, але він опустив руку і видихнув.

— Ще слово, заноза, — і змушу тебе жерти мило шматками!

— Пфф. Так я тобі це й дозволила!

Влад кинувся до мене, а я з писком вискочила в двері. Перетнула під’їзну алею і помчала через сад.

— Я тобі так надаю по дупі, що мало не здасться! — і зовсім поруч його гарячий подих.

Влад високий і ноги в нього сильні, та я легша і спритніша. Я пірнула в кущі, пронеслася галявиною і кішкою видерлася на дерево. Отак! Мої губи розтягнулися в усмішці.

— Думаєш, я до тебе не доберуся, Жабко деревна?!

Я залізла ще вище, про всяк випадок.

— У тебе труси видно, — Влад всміхнувся, дивлячись на мене знизу. — У горошок!

— Я в шортах, придурку!

— Не наривайся, мала, злазь! Треба провести дезінфекцію ротової порожнини!

— Аякже, вже розбіглася, чекай!

— Не хочеш мило, можу запропонувати щось міцніше. Хлорка, антисептик… Асортимент широкий, вибирай!

— Владе! Насилу тебе знайшов! — з кущів вибрався Толик, і озирнувся. Мене серед гілок та листя він, звісно, не помітив. — З ким ти тут розмовляєш?

— Чого тобі, Рудий?

— Так це... Ірина приїхала. 

Я напружилася. Ірина? Це ще хто?

— Скажи, що я зараз прийду.

Толик з розумінням кивнув і зник.

— Спускайся сюди, хутко! — Влад роздратовано обтрусив листя і гілочки з волосся.

— Тебе подружка зачекалася, от і вали до неї!

— А ти тут сама від страху в труси не наробиш? Злазити як збираєшся?

— Здалися тобі мої труси, — буркнула я. — Іди вже!

Влад відвернувся і швидко попрямував у бік будинку. Упевнена, він відразу ж про мене забув.

Я стрибнула з гілки, спритно приземлившись на ноги, і поправила скуйовджене волосся. «Треба подивитися, що там за Ірка. Відчуваю, що ми з нею не потоваришуємо». Я всміхнулася.