Спочатку:
На сторінку книги
З татусем улагоджувати Дайран пішов сам. Ні, ну я, звичайно, спочатку приголомшила любого батечка звісткою, що знайшла собі охоронця.
Охороняти тіло дорогоцінної донечки татусь аби кому дозволити не міг, тому одразу ж закликав Дайрана Аканара до свого кабінету, до відповіді.
Розмовляли вони досить довго. Ну, чи мені так здалося. Бо я вже виходила усі свої чималенькі покої кілометровими маршрутами. А скільки ідей у голові промайнуло, куди зможу тепер вибратися! Наприклад, кажуть, там маг заїжджий із Кісетри заглянув...
– Що це ти, сестричко, вчудила?
– Ай! – здригнувшись, я аж підскочила на місці від несподіванки. – Релю!
Брат, як завжди, з'явився безшумно і напевно через вікно. Він теж із тих, хто не любить повідомляти підданих про власні переміщення.
Сидів на підвіконні, бовтав ногою, ще й яблуко жував.
– Тримай! – кинув мені друге, соковите, червоне. – У королівському саду спер.
– Це твій сад, – хмикнула я, ловлячи і відкушуючи шматок. – Він дістанеться тобі у спадок.
– Переконай у цьому садівника! – засміявся брат. – Старий Морті вважає його своєю власністю і готовий вигнати особливо липким заклинанням навіть свого майбутнього короля!
Ну, це старий Морті дійсно міг.
– То що ти вчудила, Лойз?
– А що тобі вже відомо?
Дати розвести себе на інформацію я не збиралася, принаймні поки Рель не поділиться своєю. Я, звичайно, його люблю і таке інше, але він та ще єхидна скалка в... місці, про яке принцесі знати не належить.
– Кажуть, притягла якогось мужика, – брат акуратно обгриз серцевину і почав придивлятися назовні, куди б краще запустити огризок.
– На власних плечах притягла? – діловито уточнила я.
– Ага, бідолаха навіть чинити опір не міг. Отак і відпускай тебе по лавках шастати.
Братець чудово знав, де я насправді шастаю, ще й від татуся прикрити намагався. Хоча особливо мого прагнення навчитися магії не схвалював. Мовляв, все одно тобі заміж іти, а не будь-якими цікавими речами займатися.
Ну, це ми ще подивимося!
– І що татусь? Кандидатуру схвалив? – поцікавилася я, готова мчати до любого батечка з цілою горою заготовлених аргументів.
– Звідки мені знати, – знизав плечима наслідний принц, прицільно запускаючи огризок кудись униз.
Після чого швидко сплигнув з підвіконня, ще й мені не дав визирнути назовні.
– Ти все знаєш, – озвалася я, косячи у вікно через його широке плече. – Хто там? Невже статс-даму підловив?
– Її, мегеру, – погодився брат.
Більше нічого відповісти не встиг, бо у вхідні двері моїх покоїв церемонно тричі постукали.
Підштовхнувши мене до виходу, братець шаснув у сусідню кімнату, явно підслуховуючи.
У двері увійшов не хтось, а сам його величність король. Особисто з'явився повідомити мені про рішення.
Слідом за ним йшов Дайран – з тим самим невеликим речовим мішком на плечі.
– Луїзо, люба, представляю тобі твого нового охоронця, – повідомив татусь.
Угу, ніби не я його тобі «притягла». Але, звісно, лише мило посміхнулася, поплескавши очима – з татком краще не сперечатися і не сердити, в гніві він страшний.
Втім, зараз у його обличчі прослизало стільки єхидства. Невже Дайран продешевив, мало запросив за свої послуги?
– Йому відведуть кімнату по сусідству. Ти вже дай йому відпочити, з дороги-то.
Татусь окинув нас поглядом, кивнув сам собі і розвернувся до виходу:
– Ну, ви розбирайтеся, знайомтеся.
Схоже, батько витребував з охоронця якусь магічну клятву, коли вже так легко залишав його зі мною.
Не встиг він вийти, як з'явився Рель. Ще й чергове яблуко встиг роздобути! А я своє, між іншим, так і не доїла. Пошукала поглядом, куди примудрилася діти?
Недоїдок красувався на столі.
– Йому можна бувати у ваших покоях? – уточнив Дайран, прискіпливо оглядаючи братика.
– Можна-можна, – одразу ж повідомив той. – Ти новий тилоохоронець? Будемо знайомі, – і братик запросто простяг йому руку.
Поки Дайран намагався збагнути, чи належить йому за новим статусом вітатися за руку і з ким, братик довірливо видав:
– Я її попередній тілоохоронець. Не хвилюйся, вже звільняюся!
– Чому? – поцікавився блондин, п’ятірню все ж потискаючи.
– Скоро зрозумієш! – змовницькі заявив братець.
– Релю! – обурилася я. – Ану дзусь звідси!
– Іду-іду, – і попрямував до вікна.
– Стій! – заступила я йому шлях, згадавши дещо.
Брат кинув на Дайрана погляд, мовляв, ось бачиш, я ж казав. Але зупинився, і навіть в очах майнуло щось серйозне. Типу, тебе ж не треба захищати, сестричко?
– Мені потрібна клятва.
– Це не до мене!
– До тебе. Від нього. Щоб він не видав мене, поки на мене працює.
– Технічно він працює на його величність Кевенура Асамберта.
– Ось чому я відмовилася від його послуг, – звернулася я до Дайрана, тицьнувши пальцем у брата. – Він постійно сперечається!
Дайран підняв брову, втім, озвучувати свої висновки не став. Хоча обличчя видавало ті ще емоції.
– Гаразд, давайте руки, – змилостивився брат.
Я простягла йому кінцівку, глянула на охоронця – нумо, мовляв. Той, на мою радість, впиратися не став і випитувати, що за клятва і які її наслідки – теж. От і добре, хто володіє магією, і так зможе простежити, а хто ні – тому і знати нічого не потрібно.
Брат узяв наші руки у свої, розвернув угору. Торкнувся великими пальцями долонь. На кожній із них блиснула білим світлом пляма.
Рель проговорив кілька слів стародавньою мовою магів, стандартну формулу договору про нерозголошення. Я промовила свою частину, Дайран повторив цілком, додавши від себе «На час служби». Теж стародавньою мовою магів.
Брат кинув на мене погляд, я знизала плечима. Рель теж заперечувати не став. Не те що мені хотілося, аби Дайран потім розпатякав мої секрети, але й вимагати довічної залежності від клятви не варто. Хтось на таке погодиться. Потім вишукуватиме способи зняти і обійти.
Плямки магічного світла спалахнули, засвідчуючи договір, і ввібралися в наші долоні без сліду.
– Ну, я пішов, – задоволено завершив ритуал братець і рушив до вікна. Легко перемахнув підвіконня, та по балюстраді попрямував направо, до себе.
– З вашого дозволу, піду облаштуюсь у кімнаті, – Дайран провів його поглядом, повертаючи мішок на плече.
– Ага, – погодилася я. – А я поки що переодягнуся.
Охоронець підняв брову, але сперечатися не став.
У моїй же голові завирувало стільки ідей! Я навіть на вечерю не пішла – на щастя, батьки наполягати не стали. Хоча, підозрюю, рано чи пізно захочуть розпитати докладніше.
Перекусивши у себе в покоях, я одягла спеціальний брючний костюм, в якому мене навчав сенсей фон Момпанель. Ні, мене, звісно, навчати бойових мистецтв не хотіли: я ж не принц! Навіщо дівчині це треба, все одно їй заміж виходити, дітей вирощувати та інші дурниці.
Але спекатися мене не змогли. Я підглядала, намагалася повторити, а коли розбила собі палицею лоба і ледь не ляпнулася зі стіни, батько здався. Дозволив мені приєднатися під час уроків до Реля. Сподівався, що я швидко охолону. Наївний.
Загалом, костюм уже був на мені і навіть план у голові більш-менш оформився, тільки охоронець все ніяк не з'являвся. Та скільки там їсти та облаштовуватись можна!
Темнішало, скоро в місті вогні розгоряться, вечірній ярмарок уже напевно відкритий, а цей...
Не витримавши, я привела себе до ладу, взяла невеличку сумочку на пояс із найнеобхіднішим, начепила ілюзію і вирушила у вікно.
Кімната Дайрана знаходилася недалеко – в іншому боці від братових покоїв. Спочатку балюстрадою наліво, потім за ріг, там теж можна притриматися за кам'яну горгулію. І ще спеціальним виступом, цього разу нічим не обгородженим, трохи не доходячи до балкона гостьових кімнат, що нині пустують.
Все це я здолала досить швидко. Вікно охоронця було відчинене – впускало в кімнату вечірню прохолоду після спекотного дня. З домішкою чогось квітучого із саду внизу.
Пробравшись до нього, я з цікавістю зазирнула всередину.
