Новий дім зустрів їх несподіваною гостинністю. Двоповерхова будівля з міцним дахом і чистими вікнами виглядала куди краще, ніж вони собі уявляли. Коли Інарі провела пальцем по відполірованому столу, вона не знайшла й порошинки.

— Нічого не розумію. Ми точно будинки не переплутали? — здивовано промовила Злата, розглядаючи затишну вітальню. — Котаро, дай мені мою сумку.

Хлопець, чия увага була прикута до витонченого різьблення на стінах, не дивлячись, простягнув руку з багажем. Він чітко відчув, як лямки ковзнули з його пальців, ніби хтось їх підхопив.

— Ну, значить, нам менше роботи, — радісно вигукнув Оні, вже передчуваючи солодке безгіддя. — Можна нарешті пообідати та завалитися відпочивати!

— Котаро, дай мою сумку, — терпляче повторила Злата, стоячи з порожніми руками.

— Та я ж щойно її віддав! — Котаро різко розвернувся і нахмурився. Сумки біля дівчини не було. — Я... я готовий закластися, що ти її забрала.

— Ти мені нічого не давав, — заперечила вона, починаючи нервово озиратися.

— Прокляття, — вимовив Сузако, і в його голосі прозвучало не роздратування, а скоріше втомлене впізнання. — Знову він.

— Хто «він»? — Інарі миттю напружилася, її ніздрі затріпотіли, вловлюючи ледь помітний, чужий запах.

Екзорцист мовчки вказав рукою вгору, на темні балки стелі.

— Той Ногіцуне тут. Він вважає цей дім своїм.

Над їхніми головами прокотився знайомий зухвалий смішок. У тіні між балками майнув пухнастий пісочний хвіст, а потім з’явилося й усміхнене обличчя світловолосого пройдисвіта. Він зручно вмостився на висоті, дивлячись на них.

— Ой, які люди! — промурчав Владічок,— А я дивлюсь, якісь обличчя знайомі.

— Ану спускайся сюди, білява шельмо! — проричав Котаро, чиї кулаки миттю стислися. — Я тобі зараз вуха так накручу, що станеш схожим на зайця!

— Ой-ой, як грубо, — Владічок театрально зітхнув, розглядаючи свої нігті. — Я тут, можна сказати, затишок створював. Пил витирав, павуків ганяв... Кетічка каже, що за такий сервіс треба платити.

- Платити?!- Злата відчула, як її щоки починають палахкотіти від люті.

— Владічок, віддай сумку по-хорошому, — спокійно, але загрозливо промовила вона, і під її ногами почав розповзатися тонкий шар інею. — Бо цього разу поруч немає охоронців, яким ти зможеш поскаржитися на «жорстоких крадіїв».

— Ой, та годі вам. Ви справді готові влаштувати тут погром, намагаючись мене впіймати? — Владічок ліниво позіхнув, балансуючи на балці під стелею. — А хто потім буде все це прибирати? Краще просто оплатіть послуги готелю.

— Який ще готель?! — Злата відчула, як її праве око почало ледь помітно сіпатися. — Тут ніколи не було ніякого готелю!

— Ми щойно відкрилися! — з сусідньої кімнати діловито вийшла Кетічка. Вона поправила свою хакаму і глянула на гостей з виглядом досвідченого адміністратора. — Першим клієнтам — знижка.

Котаро, якому перспектива махати ганчіркою подобалася ще менше, ніж перспектива платити, повільно опустив кулаки. Лінь перемогла бойовий дух.

— Поверни сумку! — грізно наказала Злата.

Владічок одним легким рухом скинув сумку вниз. Дівчина миттю зазирнула всередину, перевірила речі, банку з павучихою, а потім знову звела сердитий погляд на Ногіцуне. Той, зітхнувши, дістав із рукава її гаманець і теж кинув його власниці.

— І скільки коштує... сервіс? — запитала Інарі, ледь стримуючи сміх від цієї сюрреалістичної картини.

— П’ять золотих на місяць з людини. З Оні три золотих, — так само серйозно відчеканила Кетічка.

— А чому з Котаро менше? — здивувався Сузако.

— Він мені подобається. Такий атлетичний блондинчик, — мала кілька разів швидко заблимала очима, дивлячись на розгубленого Котаро.

Сузако, не вагаючись, дістав із гаманця десять золотих і простягнув дівчинці.

— Сподіваюсь, сервіс буде на висоті.

— Серйозно? Ти справді будеш їм платити? — Злата від подиву ледь не випустила гаманець.

— Це цілком людські ціни, — Сузако знизав плечима, наче мова йшла про купівлю хліба. — У готелях дорожче. Якщо вони стежитимуть за порядком та чистотою, то чому б і ні? Я втомився після битви з Дайтенгу. Якщо ви хочете ганятися за Ногіцуне, трощити меблі й потім самі все лагодити, то вперед. Але без нас.

— Вибач, подруго, але у фінансових питаннях у нас головний Сузако, — Інарі підморгнула Златі й схопила екзорциста за руку. — Пішли обирати кімнату, поки атлетичні блондинчики рахують монети.

Злата глянула на Котаро. Оні вже стояв спиною до Владічка, приречено відраховуючи три золотих.

— Аферисти! — пробубніла Злата, віддаючи свої п'ять монет.

— З повагою до персоналу, будь ласка! У нас тут система штрафів за грубість, — попередила Кетічка, згрібаючи гроші в маленьку торбинку.

Котаро передав малій золоті.

— Тримай... бізнес-леді.

— Дякую, красунчик! — Кетічка знову заблимала очима, викликавши у Котаро нервовий кашель.